Тринадцять переїздів полковника Жиденка
14 лютого 2009 // "Народна Армія"
..Це людина, про яку з впевненістю можна сказати - на таких, як він, тримається військо. Так, не на молодих майорах, які з лейтенантських погонів впевнено крокують штабними коридорами до генеральських лампасів, не на начпродах та начфінах (при всій до них повазі), а саме на таких офіцерах, які кожного дня, нехтуючи своїм вільним часом, приходять задовго до підйому, весь день працюють, щоб потім піти після вечірньої перевірки, і, повертаючись додому, докоряють собі за те, що дещо не встигли зробити. Вони просто чесно виконують свій обов'язок, не думаючи про "теплі" місця та кар'єрні злети. І добре, якщо їх помічають і призначають на високі посади, але, на жаль, більшість з них звільняється з війська, декілька разів "переходивши" свої звання...
Є такий вислів: "Скільки того життя - школа та армія". Він якнайкраще характеризує життєвий шлях полковника Жиденка. Ось уже пішов тридцять перший рік, як Ігор Анатолійович одягнув військовий однострій і склав Військову присягу. Сталося це у далекому 1978 році в Красноярському вищому командному училищі радіоелектроніки.
- У моїй родині не було кадрових військових, - каже Ігор Анатолійович. - Обидва діди загинули у Велику Вітчизняну, а батьки працювали на виробництві. Кривий Ріг, де я народився, - промислове місто. Але шлях військового я обирав свідомо. Чи то інтуїція підказувала, чи щось інше, але чомусь був упевнений, що з вибором професії не помиляюся.
Сумнівів не було навіть тоді, коли у 1982 році приїхав після закінчення училища на Далекий Схід приймати посаду заступника командира радіолокаційної роти з технічної частини. На все життя запам'ятав Ігор Жиденко сопку Дюсе-Алінь, де випало "відсидіти на точці" довгі два роки. "Сочинська широта", як іноді називали Далекий Схід, зустріла юного лейтенанта лютим морозом.
- Я пам'ятаю, в першу зиму температура падала до мінус 56 градусів. Солдати, порушуючи всі інструкції, рятувалися від холоду на елементах живлення, - пригадує Ігор Анатолійович. - Але сьогодні з вдячністю згадую людей, з якими довелося там служити. Напевно, саме ці, по-справжньому людські стосунки і рятували нас усіх. Низький уклін моєму першому командирові роти капітану Рибіну, якому вже було далеко за 35 років і який справді став для мене і вчителем і старшим товаришем. Військове училище дало неабияку підготовку, але ще багато чому доводилося вчитися у досвідченіших офіцерів, а інколи й у солдатів.
А потім військова доля надала Ігорю Жиденку шанс послужити у тепліших кліматичних умовах. Проте "тепле" місце виявилося занадто гарячим, бо лейтенант Жиденко був призначений на аналогічну посаду тільки у радіотехнічній роті ППО, що дислокувалася біля міста Шинданд (Демократична Республіка Афганістан).
- Одного ранку заходжу до канцелярії, а командир роти, якось поміж іншим і каже : "Слухай, Ігорю, там тобі пропонують посаду в Афганістані. Часу тобі на обміркування - до кінця дня. Думай!" - розповідає Ігор Анатолійович. Згодився практично відразу. Молодий, неодружений, чого думати. Склав речі у дві валізи, ось до переїзду й готовий...
Але вперше тоді засумував Ігор Жиденко, коли прощався з колективом своєї першої роти. Дуже врізалися у пам'ять слова старшини роти, який був на декілька років старший за лейтенанта. Прощаючись, старшина сказав: "Ігорю, якщо тобі буде дуже важко, згадай оцю тайгу і всіх нас - свою першу роту, і, повір, тобі стане набагато легше".
Потім була відпустка до рідного Кривого Рогу, де за сімейним столом Ігор Анатолійович оголосив, що отримав нове призначення і служитиме далі за кордоном. Лише від'їжджаючи, уточнив, що за словами "за кордоном" мав на увазі Афганістан. Далі був "пекучий" Ташкент, "паперова" тяганина з оформленням необхідних документів, і, нарешті, борт військово-транспортної авіації, який мав доставити лейтенанта Жиденка разом з іншими до афганського пекла.
Саме перед завантаженням на борт літака молодий офіцер вперше по-справжньому зрозумів, що з цього моменту його життя докорінно зміниться. Військове училище разом з його першим місцем служби залишаться там, у довоєнному житті. Все, що буде після Афгану, сприйматиметься вже по-іншому.
- Нашим бортом до Афганістану летіли і молоді солдати, які пройшли "учебку". Один полковник, зі штабу округу, намагаючись підтримати хлопців, тоді сказав: "Кожен, хто потрапив до Афгану, вже герой!" "А скільки цих героїв повернеться додому?" - тихо промовив капітан, який сидів поруч зі мною і повертався до своєї частини після поранення і лікування у госпіталі. Тоді вперше стало по-справжньому страшно, - каже Ігор Анатолійович.
Підрозділи радіотехнічної роти, до якої прибув Ігор Жиденко, були "розкидані" практично по всій західній частині Афганістану. От і довелося молодому офіцерові більшу частину свого "афганського" періоду провести поза розташуванням роти. Основне завдання у "зампотеха" - щоб техніка працювала. А умови в Афганістані для цього далеко не найсприятливіші. Тому конче необхідно, щоб вчасно доставлялися запасні агрегати, елементи живлення, боєприпаси та пальне. Тобто те, без чого неможливе виконання бойового завдання. Ігор Жиденко, супроводжуючи колони, побував практично в усіх гарнізонах обмеженого контингенту.
- Я вдячний Афгану передусім за те, що він допоміг багато чого переосмислити і зрозуміти. Саме поняття "бойове завдання" під час ведення бойових дій сприймається зовсім по-іншому, - каже Ігор Анатолійович. - Там я чітко зрозумів, що якщо я сьогодні не виконаю завдання, яке покладено на мене, завтра моя рота не зможе виконати бойове завдання. А це може призвести до невиправних наслідків. А ціна помилки - людські життя.
Не зміг я втриматися від запитання щодо втрат, які зазнала рота, в якій служив Ігор Жиденко. Як з'ясувалося, за два роки підрозділ втратив трьох солдатів, двоє з яких загинули під час обстрілу, коли колони з вантажем потрапили у засідку.
Ще один смертельний випадок трапився на спільному командному пункті на аеродромі Шинданд. На цьому КП несли чергування радянські та афганські військові. За словами Ігоря Анатолійовича, афганські вояки вважалися тими самими душманами, які вирішили перезимувати у долині. Одного вечора наш солдат зайшов до кімнати на КП, де були розміщені планшети, а афганець без попередження вистрелив йому в голову. Чи то "гордий пуштун" був обкурений, чи щось інше, але до Союзу пішов ще один "вантаж-200". - Ось такі вони, союзники, - наголошує Ігор Жиденко.
На щастя (а інколи і на жаль), все колись закінчується. От і для Ігоря Анатолійовича закінчився термін його перебування в афганському пеклі. Попереду його очікувала така сама посада заступника командира роти з технічної частини, але у Групі радянських військ у Німеччині (ГРВН).
Як згадує Ігор Анатолійович, сама служба допомогла йому адаптуватися до умов мирного часу. Досвід бойових дій допоміг офіцерові зрозуміти недоліки у бойовій підготовці. А коли командир роти поїхав у відпустку і старшого лейтенанта Жиденка призначили виконувати його обов'язки, тоді він влаштував у роті "маленький афган". Усі зусилля спрямував у першу чергу на бойову підготовку, що викликало чимале невдоволення з боку офіцерів роти і передусім їхніх дружин. Ось як заявила одна з цих "гарнізонних леді": "Тебе, Ігорю, потрібно було б ще декілька років у Союзі потримати, щоб ти до нормального життя звик, а вже потім у наш "німецький рай" присилати, щоб ти іншим життя не псував".
Але щоб там не було, а все ж таки вдалося старшому лейтенанту Жиденку зробити з цієї роти справжній бойовий підрозділ. На першій же перевірці позитивні зміни помітило командування. Тоді Ігорю Анатолійовичу запропонували вже посаду командира роти АСУ у Дрездені, а згодом "дали" окрему роту у Фрайбурзі. Саме ця "окрема" і була два роки поспіль найкращою у ГРВН.
- Я тільки-но одружився - пригадує Ігор Анатолійович. - Привіз дружину, у квартирі облаштувалися, як мені запропонували вступити до академії ППО Сухопутних військ, що на той час знаходилася в Києві. Дружина, може, і хотіла б ще пожити у Німеччині, але ми разом вирішили, що другого шансу вступити до академії вже не буде. Так доля привела мене у Київ. Вступав у 1989 році при Радянському Союзі, а "випускався" у 1992-му вже при незалежній Україні. Після академії поїхав командувати радіотехнічним батальйоном у місто Стрий. Згодом повернувся до столиці у Головне управління розвідки МО України, де служу й
досі.
Щодо оцінки афганської війни, то, на погляд Ігоря Анатолійовича, це справа політиків, соціологів та істориків, а справа військових - виконувати накази. А свій солдатський обов'язок вони виконували сумлінно...
До речі, полковник Жиденко став своєрідним засновником військової династії. Нині його донька Аліна навчається у Військовому інституті Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Невдовзі стане випускником школи син Артем. Наче й діти вже виросли, але вільного часу у полковника Жиденка більше не стало. Окрім службових навантажень, випадає чимало роботи і в Організаційному комітеті ветеранів бойових дій, зокрема зараз, напередодні урочистостей з нагоди 20-ї річниці виведення радянських військ з Афганістану.
- А нещодавно за допомогою Інтернету мене розшукали мої солдати, з якими я служив у різних частинах. Зараз активно переписуємося з ними, згадуємо минуле. Отже, слова "полковнику ніхто не пише" - це не про мене, - посміхається Ігор Анатолійович. - Нещодавно порахував, що за роки служби довелося переїжджати 13 разів. Кажуть, що два переїзди дорівнюють одній пожежі. Отже, виходить, що я "горів" шість разів. І щоб там, але тридцятьма роками своєї служби я задоволений. Мені не соромно за жоден мій вчинок, за
жодне прийняте рішення...
Андрій ЗАДУБІННИЙ "Народна армія"
Є такий вислів: "Скільки того життя - школа та армія". Він якнайкраще характеризує життєвий шлях полковника Жиденка. Ось уже пішов тридцять перший рік, як Ігор Анатолійович одягнув військовий однострій і склав Військову присягу. Сталося це у далекому 1978 році в Красноярському вищому командному училищі радіоелектроніки.
- У моїй родині не було кадрових військових, - каже Ігор Анатолійович. - Обидва діди загинули у Велику Вітчизняну, а батьки працювали на виробництві. Кривий Ріг, де я народився, - промислове місто. Але шлях військового я обирав свідомо. Чи то інтуїція підказувала, чи щось інше, але чомусь був упевнений, що з вибором професії не помиляюся.
Сумнівів не було навіть тоді, коли у 1982 році приїхав після закінчення училища на Далекий Схід приймати посаду заступника командира радіолокаційної роти з технічної частини. На все життя запам'ятав Ігор Жиденко сопку Дюсе-Алінь, де випало "відсидіти на точці" довгі два роки. "Сочинська широта", як іноді називали Далекий Схід, зустріла юного лейтенанта лютим морозом.
- Я пам'ятаю, в першу зиму температура падала до мінус 56 градусів. Солдати, порушуючи всі інструкції, рятувалися від холоду на елементах живлення, - пригадує Ігор Анатолійович. - Але сьогодні з вдячністю згадую людей, з якими довелося там служити. Напевно, саме ці, по-справжньому людські стосунки і рятували нас усіх. Низький уклін моєму першому командирові роти капітану Рибіну, якому вже було далеко за 35 років і який справді став для мене і вчителем і старшим товаришем. Військове училище дало неабияку підготовку, але ще багато чому доводилося вчитися у досвідченіших офіцерів, а інколи й у солдатів.
А потім військова доля надала Ігорю Жиденку шанс послужити у тепліших кліматичних умовах. Проте "тепле" місце виявилося занадто гарячим, бо лейтенант Жиденко був призначений на аналогічну посаду тільки у радіотехнічній роті ППО, що дислокувалася біля міста Шинданд (Демократична Республіка Афганістан).
- Одного ранку заходжу до канцелярії, а командир роти, якось поміж іншим і каже : "Слухай, Ігорю, там тобі пропонують посаду в Афганістані. Часу тобі на обміркування - до кінця дня. Думай!" - розповідає Ігор Анатолійович. Згодився практично відразу. Молодий, неодружений, чого думати. Склав речі у дві валізи, ось до переїзду й готовий...
Але вперше тоді засумував Ігор Жиденко, коли прощався з колективом своєї першої роти. Дуже врізалися у пам'ять слова старшини роти, який був на декілька років старший за лейтенанта. Прощаючись, старшина сказав: "Ігорю, якщо тобі буде дуже важко, згадай оцю тайгу і всіх нас - свою першу роту, і, повір, тобі стане набагато легше".
Потім була відпустка до рідного Кривого Рогу, де за сімейним столом Ігор Анатолійович оголосив, що отримав нове призначення і служитиме далі за кордоном. Лише від'їжджаючи, уточнив, що за словами "за кордоном" мав на увазі Афганістан. Далі був "пекучий" Ташкент, "паперова" тяганина з оформленням необхідних документів, і, нарешті, борт військово-транспортної авіації, який мав доставити лейтенанта Жиденка разом з іншими до афганського пекла.
Саме перед завантаженням на борт літака молодий офіцер вперше по-справжньому зрозумів, що з цього моменту його життя докорінно зміниться. Військове училище разом з його першим місцем служби залишаться там, у довоєнному житті. Все, що буде після Афгану, сприйматиметься вже по-іншому.
- Нашим бортом до Афганістану летіли і молоді солдати, які пройшли "учебку". Один полковник, зі штабу округу, намагаючись підтримати хлопців, тоді сказав: "Кожен, хто потрапив до Афгану, вже герой!" "А скільки цих героїв повернеться додому?" - тихо промовив капітан, який сидів поруч зі мною і повертався до своєї частини після поранення і лікування у госпіталі. Тоді вперше стало по-справжньому страшно, - каже Ігор Анатолійович.
Підрозділи радіотехнічної роти, до якої прибув Ігор Жиденко, були "розкидані" практично по всій західній частині Афганістану. От і довелося молодому офіцерові більшу частину свого "афганського" періоду провести поза розташуванням роти. Основне завдання у "зампотеха" - щоб техніка працювала. А умови в Афганістані для цього далеко не найсприятливіші. Тому конче необхідно, щоб вчасно доставлялися запасні агрегати, елементи живлення, боєприпаси та пальне. Тобто те, без чого неможливе виконання бойового завдання. Ігор Жиденко, супроводжуючи колони, побував практично в усіх гарнізонах обмеженого контингенту.
- Я вдячний Афгану передусім за те, що він допоміг багато чого переосмислити і зрозуміти. Саме поняття "бойове завдання" під час ведення бойових дій сприймається зовсім по-іншому, - каже Ігор Анатолійович. - Там я чітко зрозумів, що якщо я сьогодні не виконаю завдання, яке покладено на мене, завтра моя рота не зможе виконати бойове завдання. А це може призвести до невиправних наслідків. А ціна помилки - людські життя.
Не зміг я втриматися від запитання щодо втрат, які зазнала рота, в якій служив Ігор Жиденко. Як з'ясувалося, за два роки підрозділ втратив трьох солдатів, двоє з яких загинули під час обстрілу, коли колони з вантажем потрапили у засідку.
Ще один смертельний випадок трапився на спільному командному пункті на аеродромі Шинданд. На цьому КП несли чергування радянські та афганські військові. За словами Ігоря Анатолійовича, афганські вояки вважалися тими самими душманами, які вирішили перезимувати у долині. Одного вечора наш солдат зайшов до кімнати на КП, де були розміщені планшети, а афганець без попередження вистрелив йому в голову. Чи то "гордий пуштун" був обкурений, чи щось інше, але до Союзу пішов ще один "вантаж-200". - Ось такі вони, союзники, - наголошує Ігор Жиденко.
На щастя (а інколи і на жаль), все колись закінчується. От і для Ігоря Анатолійовича закінчився термін його перебування в афганському пеклі. Попереду його очікувала така сама посада заступника командира роти з технічної частини, але у Групі радянських військ у Німеччині (ГРВН).
Як згадує Ігор Анатолійович, сама служба допомогла йому адаптуватися до умов мирного часу. Досвід бойових дій допоміг офіцерові зрозуміти недоліки у бойовій підготовці. А коли командир роти поїхав у відпустку і старшого лейтенанта Жиденка призначили виконувати його обов'язки, тоді він влаштував у роті "маленький афган". Усі зусилля спрямував у першу чергу на бойову підготовку, що викликало чимале невдоволення з боку офіцерів роти і передусім їхніх дружин. Ось як заявила одна з цих "гарнізонних леді": "Тебе, Ігорю, потрібно було б ще декілька років у Союзі потримати, щоб ти до нормального життя звик, а вже потім у наш "німецький рай" присилати, щоб ти іншим життя не псував".
Але щоб там не було, а все ж таки вдалося старшому лейтенанту Жиденку зробити з цієї роти справжній бойовий підрозділ. На першій же перевірці позитивні зміни помітило командування. Тоді Ігорю Анатолійовичу запропонували вже посаду командира роти АСУ у Дрездені, а згодом "дали" окрему роту у Фрайбурзі. Саме ця "окрема" і була два роки поспіль найкращою у ГРВН.
- Я тільки-но одружився - пригадує Ігор Анатолійович. - Привіз дружину, у квартирі облаштувалися, як мені запропонували вступити до академії ППО Сухопутних військ, що на той час знаходилася в Києві. Дружина, може, і хотіла б ще пожити у Німеччині, але ми разом вирішили, що другого шансу вступити до академії вже не буде. Так доля привела мене у Київ. Вступав у 1989 році при Радянському Союзі, а "випускався" у 1992-му вже при незалежній Україні. Після академії поїхав командувати радіотехнічним батальйоном у місто Стрий. Згодом повернувся до столиці у Головне управління розвідки МО України, де служу й
досі.
Щодо оцінки афганської війни, то, на погляд Ігоря Анатолійовича, це справа політиків, соціологів та істориків, а справа військових - виконувати накази. А свій солдатський обов'язок вони виконували сумлінно...
До речі, полковник Жиденко став своєрідним засновником військової династії. Нині його донька Аліна навчається у Військовому інституті Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Невдовзі стане випускником школи син Артем. Наче й діти вже виросли, але вільного часу у полковника Жиденка більше не стало. Окрім службових навантажень, випадає чимало роботи і в Організаційному комітеті ветеранів бойових дій, зокрема зараз, напередодні урочистостей з нагоди 20-ї річниці виведення радянських військ з Афганістану.
- А нещодавно за допомогою Інтернету мене розшукали мої солдати, з якими я служив у різних частинах. Зараз активно переписуємося з ними, згадуємо минуле. Отже, слова "полковнику ніхто не пише" - це не про мене, - посміхається Ігор Анатолійович. - Нещодавно порахував, що за роки служби довелося переїжджати 13 разів. Кажуть, що два переїзди дорівнюють одній пожежі. Отже, виходить, що я "горів" шість разів. І щоб там, але тридцятьма роками своєї служби я задоволений. Мені не соромно за жоден мій вчинок, за
жодне прийняте рішення...
Андрій ЗАДУБІННИЙ "Народна армія"
