Розвідка – надзвичайно складна, відповідальна та небезпечна служба

Звісно, не буде оригінальним вислів про те, що шлях будь-якого фронтовика – дуже важке життєве випробування. А тим більше – шлях фронтовика-розвідника.
Щоразу, як спілкуєшся з цими чоловіками поважних років, дивуєшся: як може людина, яка пережила стільки страшних подій, непоправних втрат, горя й бідувань, залишатися готовою будь-якої миті стати на захист своєї Батьківщини та є щедрою на доброту, усмішки та спілкування...

Василь Іванович Натальченко

Війна розпочалась, коли 21-річний юнак був курсантом Краснодарського піхотного військового училища. До цього життя Василя Натальченка навряд чи когось зацікавило, оскільки так жила більшість людей тих нелегких часів: народився у селянській сім’ї (село Катанса Оренбурзької області, Росія), в 1 рік залишився без батька, скінчив 9 класів середньої школи, вступив до військового училища… І ніхто з оточуючих Василя Івановича Натальченка, та й і він сам не могли уявити, що цей простий юнак стане відважним бійцем Південно-Західного, Південного, Сталінградського, 2 і 3 Білоруських фронтів, пройде від першого до останнього дня усю війну, щоденно ризикуючи власним життям заради свободи свого народу.

Відразу після закінчення військового училища лейтенанта Натальченка призначають командиром стрілецького взводу 249 стрілецької дивізії 917 стрілецького полку. У першому бою на річці Південний Буг взвод Натальченка зазнав значних втрат: живими залишились 8 бійців із 48.
Василь Іванович розповідає: “…на початку війни противник був набагато краще підготовленим до ведення бою. Німці переважали кількісно у людських та технічних ресурсах. У моєму взводі було 4 відділення. За штатом у кожному відділенні повинен був бути кулемет, а натомість – видавали лише по 3 протитанкових гранати. Тому ми і зазнавали великих втрат. Але мужність, витримку і героїзм наших солдат, невпинну працю нашого тилу не могли перебороти ані чисельні фашистські полки, ані їх техніка і зброя”.

Півроку, потрапляючи з одного оточення в інше, стрілецький полк Натальченка героїчно протистояв наступам гітлерівців. За рішенням командування лейтенант Натальченко призначається до 150 кавалерійського полку 38 кавалерійської дивізії. Василь Натальченко пригадує: “…прибув я, молодий лейтенант, до штабу полку, а у штабі – начальник та 2 писарі. Так мене і призначили помічником начальника штабу з розвідки”.

У травні 1942 року під час Харківської операції дивізія Натальченка знову потрапляє в оточення та зазнає значних втрат. Після прориву до радянських військ Василя Івановича переводять до 142 кавалерійського полку 34 кавалерійської дивізії.

За збігом обставин, начальник штабу цього полку напередодні був важко поранений у бою та направлений до шпиталю. На цю посаду призначають 21-річного лейтенанта Натальченка.

“Штаб – це мозковий центр полку, – розповідає Василь Іванович, – обсяг роботи – колосальний. У цей час проводилась Сталінградська операція, наша дивізія була в передових наступальних ешелонах. Три місяці напруженої, безперервної розумової праці. 3 місяці пекельних боїв. Не вистачало часу на сон, їжу, відпочинок. Але були і веселі моменти, – посміхається Василь Іванович своїм спогадам, – німці, чомусь, дуже боялися кавалерії. Коли бачили нас на конях, з галасом “Казак!” кидалися навтіки. От ми і любили їх підстерегти та зненацька з’явитися перед ними…”.

Під час одного з цих боїв 142 кавалерійський полк зазнав значних втрат та був оточений фашистами. До групи Натальченка вдалося пробитись зв’язковому, який передав наказ щодо відходу на схід. 68 осіб на чолі із Василем Натальченком 9 діб без карти і харчів просувались на схід по компасу. На десяту добу їм пощастило прорватись до своїх військ.

Після цих подій Василь Іванович отримує нове призначення – помічник начальника штабу з розвідки 86 кавалерійського полку 32 кавалерійської дивізії. І знову – ночі без сну та дні без відпочинку: необхідно було забезпечити постійне спостереження за пересуванням та вогневими “точками” фашистів.

“Розвідка – завжди на нейтральній смузі – говорить Василь Іванович. – Вчасна і точна інформація – це основа майбутньої перемоги у бою. Передня смуга фронту завжди була освітлена ракетами, тому залишатися непоміченими дуже складно. Порахувати, скільки разів нам вдалося взяти “язика” зараз і не зможу. Скажу лише, що це надто не просто. Пригадую, як проводили операції взимку. Лютий. Ми у білих халатах вночі вели спостереження, годинами лежачи прямо на снігу. Віднімалися руки і ноги. Але ми потихеньку просувались до ворожих окопів. Тільки підведешся – ракета, доводиться знов падати на сніг. І так годинами. Але взяти “язиків” у тих окопах все ж таки вдавалося. Отже, не даремно мерзли!

Один із найяскравіших випадків наших вдалих розвідувальних дій стався під Сталінградом. Нам доручено було провести денну операцію. Цілий день моя група провела в тилу противника. Почало смеркатися, час вертатися у розташування полку. Аж раптом, чуємо – їде мотоцикл. 
Коли мотоцикл порівнявся із нами, ми оточили його та знищили водія. А фашистського офіцера, що сидів у колясці, доставили до штабу полку. Виявилося, що це був офіцер-зв’язківець, який перевозив надзвичайно цінні документи – накази, мапи тощо. Завдяки отриманій від нього інформації, наша дивізія добре підготувалась до наступу та розгромила противника”.

З жовтня 1943 року по вересень 1944 року Василь Іванович навчався в офіцерській кавалерійській школі, після закінчення якої був призначений на посаду помічника начальника штабу з розвідки 65 кавалерійського полку 32 кавалерійської дивізії. У складі цього полку Натальченко бере участь у боях за Кенігсберг, які стали однією з визначних сторінок на шляху до Великої Перемоги. Після захоплення Кенігсберга, війська Червоної Армії, у тому числі і полк Натальченка, продовжили просування на територію Німеччини. 

3 травня 1945 року на Ельбі відбулась легендарна зустріч з союзниками, учасником якої був і Василь Іванович Натальченко. Там же він і зустрів День Перемоги.

З того часу 9 травня для нього – найбільше свято із усіх існуючих. Але як може бути інакше, коли пройшовши пекло війни, долаючи холод, голод і хронічну втому, ризикуючи щодня власним життям заради добуття для полку розвідувальних даних, Василь Натальченко залишився живим.

Після війни кавалерійські полки увійшли до складу механізованих і танкових з’єднань. Василь Іванович Натальченко продовжив службу у місті Бердичів, пізніше – у місті Житомир, де займався підготовкою розвідників. “Розвідка – надзвичайно складна, відповідальна та небезпечна служба. Розвідник повинен бути стриманим, вдумливим та вміти працювати головою”, – завжди казав Василь Іванович своїм учням. Навчав їх бути такими, яким був сам – безстрашним, рішучим, сміливим воїном. Воїном-розвідником. Воїном-переможцем.

Героїчний шлях ветерана відмічено орденами “Красного знамени” та “Отечественной войны 2 степени”, медалями “За оборону Сталинграда”, “За взятие Кенигсберга” та багатьма іншими.