“Очі” та “вуха” армії
8 вересня 2011 року // Газета “Время”
|
Євген Березняк (майор Вихор, зліва) та |
7 вересня 1992 року тодішній президент України Леонід Кравчук підписав Указ про створення Управління воєнної стратегічної розвідки Міністерства оборони України, яку довелося створювати майже з “нуля”, оскільки в радянські часи структура Головного розвідувального управління Генштабу Збройних сил СРСР повністю замикалася на Москві. Були розвідувальні компоненти у військових округах, частини радіорозвідки, інші структури, однак був відсутній стратегічний компонент. Саме у його створенні і полягала головна задача, яку почали вирішувати тодішній міністр оборони Костянтин Морозов, а також досвідчений контррозвідник Олександр Скіпальський з групою українських офіцерів. Серед тих, хто стояв у витоків української воєнної розвідки, був і полковник (у 1992 році), а сьогодні – генерал-майор запасу, президент Фонду ветеранів воєнної розвідки Юрій Левченко, який погодився дати ексклюзивне інтерв’ю газеті “Время”. |
Розвідниками не народжуються…
І почали ми розмову звичайно ж з дитячих років генерала, оскільки Юрій Тимофійович – наш земляк, який народився в Люботині.
– Не зважаючи на те, що отроцтво і юність я провів вже у Кременчуці, куди, так вже випало, переїхала наша сім’я, я, звичайно ж, не забуду смак та запахи свого люботинського післявоєнного дитинства. Мамине повидло, смачнішого за яке я ніколи не їв, стукіт коліс поїзда за вікном нашого дому, оскільки жили ми у самісінької залізниці і багато наших родичів на ній працювало. Мій дід свого часу був начальником на станції Люботин, кавалером ордена Леніна. Хоча про діда я знаю лише із розмов близьких.
Харків, Люботин, Панютино – тут жили усі наші родичі, тому до Слобожанщини ставлення у мене особливе як до малої Батьківщини. Харків мені дуже подобається. І частенько я буваю тут у справах.
– Як на вашу думку, можливо вивчитися “на розвідника” чи ним потрібно народитися?
– До будь-якої професії, не важливо хто ти – кухар, слюсар, вчитель –потрібно мати здібності. Для розвідника важливими є відмінне здоров’я та пам’ять. А найголовніше – суто людські, морально-психологічні якості. В мене не було такого, щоб я умисно читав книги “про шпіонів” і мріяв стати розвідником. Але склалося так, що мені, коли я вже був старшим лейтенантом і командиром роти, запропонували стати розвідником. І я погодився. Та спершу довелося пройти досить складну систему відбору і спеціально навчатися. Розвідниками не народжуються. Таких універсалів, як Джеймс Бонд, насправді не буває. Як правило, розвідник виконує конкретно поставлену перед ним задачу. А для цього необхідно досконально вивчити, що тобі належить робити.
Навіщо Швейцарії… розвідка?
– Готуючись до нашої розмови, я прочитала немало іронічних публікацій про воєнну розвідку України. Мовляв, не зрозуміло, які загрози нашій державі існують у наш час, а, отже, і не зрозуміло, чим займається наша воєнна розвідка. Як Ви можете прокоментувати ці судження?
– Я слідкую уважно за усіма публікаціями. І зазначу, що з іронією пишуть або люди, які не мають уявлення про діяльність розвідки, або ті, хто свого часу був вигнаний із воєнної розвідки у зв’язку із само дискредитацією. На сьогоднішній день багато пострадянських країн мають повноцінну воєнну розвідку з усіма компонентами, включно із військовим атташатом. Українська воєнна розвідка виконує задачі, що стоять перед нею, а ось про діяльність її знають небагато. Та й знати про її зміст ніхто не повинен. Свого часу завісу таємниці дещо підняв Юліан Семенов, який написав про “майора Вихора”, згодом ми дізналися про Рихарда Зорге, Льва Малевича та про багатьох інших чудових радянських розвідників. Але ж дізналися через 30-50 років. Відома істина – розвідних до тих пір розвідник, поки про нього ніхто не знає. Тільки-но про нього дізнались, він – вже не розвідник...
– … а ветеран розвідки? Зізнаюся, про тему загроз я теж думала. Безпосередня воєнна загроза мені здається малоймовірною, але є міжнародний тероризм. Чи може воєнна розвідка робити свій внесок у боротьбу з цією загрозою, небезпека якої непередбачувана?
– Ну, чому “чи може”? Воєнна розвідка будь-якої країни робить свій внесок у попередження терористичних загроз. Сьогодні це одна із задач Головного управління розвідки (ГУР) Міноборони, яке спільно з іншими спецслужбами бере участь у цій складній роботі. Вивчаються загрози тероризму, можливі напрямки їх походження, а також сучасне піратство.
Більшість співгромадян, що виховувались на фільмах про війну, як і раніше думають, що повинна бути певна лінія фронту і відкрите протистояння. Але, ви погляньте, війни у світі сьогодні зовсім інші. І насправді вони не припиняються. І хто знає, чи не торкнуться вони нашої країни? Дай Боже, аби такого не сталося, але візьміть до прикладу Швейцарію. В них чудова розвідка. Хоча, здавалося, навіщо Швейцарії розвідка? Зберігайте гроші з усього світу та живіть…
– Ну, їм же потрібно забезпечувати безпеку своїх банків. Наразі валютні війни у самому розпалі.
– Вірно Ви говорите, і розвідка в інтелектуальному плані перейшла на більш високу сходинку. Маршал Борис Шапошніков, тричі очолював Генеральний штаб армії Радянського Союзу, автор книги “Мозок армії”, пророчо назвав воєнну розвідку – “очі та вуха” армії. Але, якщо маршал, що написав свою книгу ще у 1929 році, мав на увазі оперативне забезпечення інформацією суто бойових операцій, то сьогодні на перший план виходить стратегічний компонент – побачити загрозу завчасно, щоб зрозуміти, як їй можна запобігти.
Зараз працюють не стільки мускулами, як головою, не виходячи із своїх кабінетів, в яких стоять потужні комп’ютери. Тут аналізуються дані про реальні та потенційні можливості, наміри та дії проти України, оцінюється воєнно-політична обстановка навколо нашої країни, тому що задача воєнної розвідки – повністю виключити раптовість воєнного чи воєнно-технічного нападу на Україну.
– Тут доречно запитати, як технологічно змінилася сучасна розвідка7 Раніше було таке уявлення: розвідник – це “рейнджер”, що спустився на парашуті з рацією до тилу ворога, а тепер – це що, сором’язливий “ботанік” в окулярах, який цілодобово моніторить та аналізує світові новини?
– Фізичну підготовку для офіцерів ніхто не відміняв. І наші хлопці добре підготовлені, включаючи володіння видами бойових мистецтв, і вирішують вони складні задачі. Основа розвідки – діяльність легальна і нелегальна, агентурна, радіотехнічна і космічна розвідка. До речі, за останні роки для Збройних сил України новою задачею стала участь у миротворчих операціях. Українські військовослужбовці виконували чи продовжують виконувати задачі в таких країнах, наприклад, як Ліберія, Сьєрра-Леоне та інших. Це визначило нові задачі для воєнної розвідки – розвідувальне забезпечення миротворчих контингентів для захисту наших військовослужбовців.
Зустрічі з “майором Вихором”
– При створенні ГУР Україна напевно зверталась до досвіду іноземних держав: США, Британії, Ізраїлю, Німеччини, наших найближчих сусідів. Досвід розвідки якої країни Ви вважаєте зразковим або найбільш придатним для України?
– Радянського Союзу. Це була одна з найкращих розвідок світу. Цікавий історичний факт: розвідка, що була у царській Росії, в переважній більшості свого кадрового складу стала свого часу працювати на Радянську Росію і Радянський Союз. І Україна, яка була частиною СРСР, перейняла традиції спадкоємності. Ті, хто зараз працює у розвідці, здебільшого навчалися у розвідувальних школах та академіях СРСР. Звісно, сьогодні наші спеціалісти переймають і найкращий досвід розвідок світу. Але не можна сказати, що ми взяли за взірець розвідувальні методи і технології американські, ізраїльські чи британські. Звісно, ні!
– Видавничий дім “Воєнна розвідка” на кошти Вашого фонду нещодавно випустив книгу: “Євген Березняк розповідає: спогади майора Вихора”. Поділіться своїми враженнями від зустрічі з легендарним радянським розвідником…
– Це незвичайна людина. У свої 97 років він стільки пам’ятає, хоча вік практично повністю забрав у нього зір. Він е Почесним солдатом Воєнно-дипломатичної академії України. Стипендія його імені щорічно призначається її найкращому слухачеві.
Ми ініціювали видання книги “Євген Березняк розповідає…”, тому що про нього знають як про “майора Вихора”, але ж це півроку-рік його життя, а він прожив майже цілий вік! І це його більше життя є надзвичайно цікавим.
З точки зору воєнно-патріотичного виховання я не знаю іншої людини, яку можна було б із ним порівняти за силою впливу на молодь. Молоді люди, які на сьогодні не бачили телевізійного фільму “майор Вихор”, а дехто навіть не читав Юліана Семенова, сприймають, завдяки цій книзі, і нашу історію, і подвиг наших розвідників.
До речі, щоденне життя у такому віці – теж подвиг. Йому, звичайно ж, вже непросто виїхати на яку-небудь зустріч, та він щоденно здійснює прогулянки, постійно висловлює нові думки, згадує. Тому найближчим часом побачить світ доповнене видання його спогадів.
Березняк – це не просто людина, а явище в історії та культурі нашої країни. На мою думку, з літами його образ ставатиме яскравішим.
Із досьє “Времени”
Юрій Тимофійович Левченко – генерал-майор запасу. Народився 11 серпня 1947 року в м. Люботин Харківської області. Закінчив машинобудівний технікум, військове училище, військову академію. В армії з вересня 1967 року по травень 2002 року. Проходив службу на посадах: заступник командира роти, командир роти, командир розвідувального батальйону, офіцер, старший офіцер розвідувального відділу, начальник розвідки корпусу, начальник розвідки армії – заступник начальника штабу армії, начальник відділу, начальник управління – заступник начальника Головного управління розвідки МО України, перебував на дипломатичній службі. Нагороджений орденом “За службу Батьківщині у Збройних силах СРСР” 3 ступеня, медалями СРСР, України та іноземних держав.
Олена Зеленіна
