В його очах – війна. І Перемога

Непоказна, давно не обновлювана меблями і ремонтом квартира в одному з будинків чудового міста – затишного Львова. Таких тут – сотні. Але зовсім небагато, практично одиниці, таких людей, як мешканець цієї квартири – сивий-сивий дідусь із сумними, стомленими, але все ж добрими очима…

Кальонов Андрій Григорович. Цікаво, чи знає хоч хтось із мешканців цього будинку, що їм випала неймовірна в наші часи честь – бути сусідами і мати нагоду щодня вітатися з повним кавалером ордена Слави? І чи намагається хтось встигнути використати унікальну можливість: приходити в гості, дарувати йому те, що люди похилого віку цінують понад усе – увагу, а у відповідь – дізнаватися надзвичайно цікаві, невигадані, сумні і радісні історії життя? Адже часу не так багато… Андрію Григоровичу (дай йому, Боже, здоров’я і довголіття) вже 89 років. І в ці роки вмістилося стільки різних подій, що навіть не віриться, що це – життя однієї людини.

Народився Андрій Григорович 14 жовтня 1921 року в с. Кужендєєво Ардатівського р-ну Горьківської обл. (Росія) у багатодітній сім’ї.

У 1932 році сім’я Андрія Григоровича переїжджає до м. Кулебаки Горьківської області, де він у 1939 році закінчує 10 класів. Відразу після закінчення школи, прагнучи хоч трохи допомогти батькам, влаштовується на місцевий металургійний завод нормувальником. А у вересні цього ж року 18-річний Андрій вступає на службу до Червоної Армії. Кальонова направляють на Далекий Схід (роз’їзд Таловий), де він навчається у полковій школі розвідки, після закінчення якої призначається помічником командира взводу розвідки.
Андрій Григорович о тій порі згадує: «Дав мені тато сумку в руки, посадив на поїзд і поїхав я служити на Далекий Схід. Прослужив рік, був курсантом полкової школи, а тут війна почалася. Мене молодшим командиром назначили. Воювали спочатку там, на Далекому Сході, а у 1944 «перекинули» нас на 3-й Білоруський фронт. У 1945 брали ми участь у взятті Кенігсбергу. Підійшли до фортеці, а далі не може артилерія рухатись – стіна. Та ще й німцями неабияк укріплена. Мене з моїми хлопцями-розвідниками вперед пустили, подивитися що там до чого. Ми повстромляли в окопі палиці в землю, наділи на них наші каски, а самі – повзком під фортецю. Виявилося, що там навколо фортеці – рів з водою, ну, як у стародавні часи робили. Довго ми міркували, як нам до тієї стіни підступитись, і придумали. Частина наших хлопців під водою перебралася на інший бік рову, взявши мотузку, інший кінець якої залишився на нашому березі. От за допомогою тієї мотузки перетягнули ми під стіни Кенігсберзької фортеці чимало мішків із вибухівкою, а тоді вистрілили по ній із гармати. Частина стіна й рухнула. Розчистили ми дорогу для нашої піхоти й артилерії…».  

Після розгрому німецьких військ під Кенігсбергом у складі 5 Армії полк Кальонова знову переводять на Далекосхідний фронт, де він і зустрів День Перемоги. Але війна для цих хлопців продовжувалась – вже з Японією.

«Воювали ми тоді з японцями, – згадує Андрій Григорович, – вони нас хитрим чином атакували: прорили у горі тунель і пустили тим тунелем поїзд із артилеристами – обстрілювати наш батальйон. У відповідь ми завдавали удари із 203-міліметрової гаубиці. Накази на постріли віддавав я. Вистрелимо і дивлюсь у бінокль, куди він влучив. Тут дивлюся – наш снаряд впав і не розривається. Я зі свого спостережного пункту вибіг, щоб подивитися, у чому справа, кулі свистять, наш комбат кричить: «Андрюха, ти куди?!», а я підбіг, поправив вибуховий пристрій, ну, снаряд і вибухнув. Мене вибуховою хвилею відкинуло, не знаю на яку відстань, далі нічого не пам’ятаю. До тями прийшов у госпіталі, з переламом хребта. Але виявилось, поїзд японський ми таки розгромили. А це і була наша ціль!».

У шпиталі Кальонов провів майже рік і після одужання, 22 липня 1946 року Указом Президії Верховної Ради був демобілізований.

Після демобілізації кавалер орденів Слави усіх трьох ступенів повернувся до рідного міста Кулебаки, де його зустріла щаслива мати. А невдовзі згідно з направленням переїхав до м. Львів, де працював бухгалтером цеху промислового комбінату.


Але Вітчизні потрібен був його безцінний досвід розвідника, здобутий за часів Великої Вітчизняної, і у 1948 році Кальонова запрошують на службу в органи МВС, де на користь народу, задля його безпеки та спокою, Андрій Григорович працював аж до виходу на пенсію.

Сьогодні полковник міліції у відставці, ветеран Великої Вітчизняної війни Андрій Григорович Кальонов на запитання, що б йому хотілося побажати своїм бойовим побратимам та прийдешнім поколінням напередодні 65-ї річниці Великої Перемоги, зі смутком в очах відповів: «Хочу, щоб ті, хто не знає, що таке війна, ніколи її не зазнали. А ті, хто про неї, прокляту, знає не із розмов, хто пройшов через тяготи воєнного часу, нехай ніколи не будуть забуті».



І доречно нагадати слова поета-фронтовика Михайла Львова краще за які, мабуть, не скажеш:

Поклонимся великим тем годам,
Тем славным командирам и бойцам,
И маршалам страны, и рядовым,
Поклонимся и мёртвым, и живым.
Всем тем, которых забывать нельзя,
Поклонимся, поклонимся друзья!