Юність, переплетена з війною
|
Накопичуючи у своєму серці люту ненависть до мучителів та бажання помститися, Микола з нетерпінням дочекався свого 17-річчя і став солдатом Радянської армії. «Посадили нас, молодих призовників у товарний вагон і 17 діб везли до Красноярського краю, де знаходився 37 сибірський навчальний пункт, який здійснював підготовку солдатів для фронту. Так як в мене було 7 класів освіти, направили мене відразу до окремого батальйону, який здійснював підготовку сержантів, – згадує Микола Лукич. – У батальйоні провчився я 2 місяці, і, склавши іспити, був розподілений на 2-й Білоруський фронт, яким командував маршал Рокоссовський. Тоді на території Білорусії та Польщі точилися запеклі бої. Гітлерівці із останніх сил чинили шалений опір. Я був призначений заступником командира взводу автоматників. Пам’ятаю, якось на ділянці фронту, де воював мій взвод, нам довелося іти у наступ без підтримки танків, після короткого артилерійського обстрілу німецьких передових позицій. Після того бою із 42 чоловік особового складу взводу живими залишилося 16. |
![]() |
Розвідників на фронті любили, але нести службу в цій структурі на порядок складніше, ніж у інших, хоча й цікавіше. Разом з тим, розвідка – це справжнє мистецтво. Треба вміти (і вміти майстерно!) досконало, в будь-яку погоду вивчати об’єкт нападу (іноді це могло зайняти й тиждень), систему оборони, бути витривалим, хоробрим (але хоробрість повинна бути розумною), та що там казати – навіть повзти і то треба вміти правильно.
Коли ми збиралися на виконання операцій, речі на собі розміщували так, щоб ні в якому разі ніщо не стукало, не дзвеніло і не шелестіло, і при цьому, щоб не заважало, не обмежувало рухи. А перевіряли, чи все вірно зробили, просто – пострибавши на місті.
Саперну лопатку клали не в чохол, а закладали рукояткою за ремінь так, щоб сама лопатка закривала серце. Це могло врятувати від сліпої кулі.
Якось, під час однієї з розвідок боєм німці відкрили по нас мінометний вогонь. Мене було поранено трьома осколками снаряда. Стікаючи кров’ю, я втратив свідомість. До тями прийшов на руках у медичної сестри, яка, перев’язуючи рани, примовляла: «Терпи, сержанте, терпи, рідний». В одній з ран осколок залишився стирчати і сестричка почала його виймати, а я від нестерпного болю не витримав і закричав. Тоді вона прямо на полі бою, під свист куль нахилилась і поцілувала мене. Кричати я, звісно, перестав, хоч виймати осколок вона продовжувала».
|
Микола Лукич і тепер, через 65 років, говорить, що саме цей поцілунок примусив його видужати-таки після важкого поранення. «Адже, це був мій перший у житті поцілунок, – говорить полковник у відставці. – Хотів знайти ту сестричку після війни, віддячити за врятоване життя, та, на жаль, крім імені її – Маша, та того, що вона з Ленінграда, нічого про неї довідатися більше не встиг…». 18-річному сержантові Федірку не раз щастило брати участь в успішних операціях по взяттю «язика». Бували випадки, коли приводили до штабу дивізії і по 5 – 7 полонених. А коли закінчилась війна, додому йшов пішки понад 25 кілометрів, не міг дочекатися транспорту, який до рідного села ходив рідко. «Після війни 2 роки я прослужив у Німеччині, а потім був направлений до Іркутська. Одного разу, – згадує Микола Лукич, – приїхав представник однієї з красноярських військових частин, набирати розвідників для служби там. І виявилося, що це – фронтовий побратим, старшина розвідки». Так Федірко потрапив до Красноярська, де йому після 7 років фактичної строкової служби присвоїли звання молодшого лейтенанта. |
![]() |
«Там, где разведчик без звука пройдет,
Родная дивизия двинет вперед…».






