На Хмельниччині залишився один кавалер Зірки Героя

Свого часу було 69 подолян, удостоєних за воєнні подвиги найвищої нагороди — звання Героя Радянського Союзу. До цієї когорти долучилися ще дев’ятнадцять солдатів та офіцерів, що отримали Золоту Зірку за визволення Хмельниччини від фашистів. Більшість із них не дожили до кінця війни. Отримавши Зірки за свою хоробрість, вони й далі залишалися хоробрими. Через те додому нерідко повертались лише похоронки. Але дехто назавжди запам’ятав землю, за яку воював, і після війни повернувся саме сюди. Серед таких був і Олександр Хабаров.
Війна відбирала розум і життя

В армію Саша Хабаров, котрому тоді не було й дев’ятнадцяти, потрапив у серпні 1941-го. Як більшість його однолітків, щиро вірив, що радянська армія швидко переможе фашистів. Але коли вони, вчорашні випускники шкіл, потрапили на фронт, зрозуміли, що доля приготувала їм великі випробування. Страшні втрати ледь вдавалося компенсувати новобранцями. Щоб вижити, фронтові науки доводилось проходити швидко. Вже за рік Сашко був досвідченим сержантом, професійним розвідником. Та й це не врятувало від першого оточення та поранення.

Тоді від підрозділу майже нікого не залишилось, а його куля тільки зачепила, поранивши руку. Проте радіти було рано. Хлопець бачив, як німці йшли лавою і «зачищали» територію, добиваючи поранених. Саша, вимастивши лице землею та кров’ю, лежав з розплющеними очима і вдавав мертвого. Його дихання завмерло, а погляд став скляним від страху, коли смерть у вигляді немолодого рудого німця заглянула йому в лице. Спочатку той хотів вистрелити. Але пошкодував кулі, просто проштрикнув штиком. Лезо пройшло наскрізь за кілька сантиметрів від серця і вийшло зі спини. 
Пізніше Олександр Григорович розповість синам: тієї миті жах так скував його, що він не те що не скрикнув, навіть не поворухнувся від болю. Страх врятував йому життя і залишив по собі вічну мітку. Коли через півдоби наша похоронна команда підібрала Сашка, мало хто впізнав у цьому посивілому чоловікові двадцятирічного хлопця.

Війна уміла в одну мить відбирати все — життя, пам’ять, розум. У цьому він ще не раз переконався під час переправи через Дніпро. Коли переправились і закріпилися на плацдармі, з його роти живими залишилися троє бійців. Потім Олександр дізнався, що один помер від поранень, а другий від пережитого втратив здоровий глузд.

Крихітний дніпровський плацдарм на правому березі, штурмувати і втримувати який було наказано вісімдесятьом сміливцям, врізався в пам’ять на все життя. Потім навіть у книзі напишуть, як вони знищили сотню фашистів, захопили чотири ворожі гармати, і командиру розвідувального відділення Олександру Хабарову, як кращому знавцю ворожої техніки, наказали вести з них вогонь.

Там неможливо було вижити. Але вони не тільки втримували плацдарм, а ще й уночі Хабаров зі своїми розвідникам робив просто безумні вилазки у ворожий тил, підривав вогневі точки, нищив техніку та ще й приводив «язиків». Одного разу, коли до своїх окопів було кілька десятків метрів, його разом із полоненим накрив страшний обстріл. Дивом обидва залишилися неушкодженими. А коли дістався своїх, побачив, що німець від пережитого збожеволів. А Хабаров залишався на плацдармі. Не пішов звідти навіть тоді, коли знову був поранений.

Через місяць бійці були вже на іншому плацдармі. Ще через кілька днів над Києвом майорів червоний прапор. У боях за Фастів Хабарова знову поранили. Цього разу залишитися в строю вже не зміг. Коли відправляли до госпіталю після трьох місяців боїв на українській землі, його нагородили медаллю «За відвагу», орденом Слави і званням Героя.

Уже під час лікування хлопець дізнався, що в боях за Угорщину загинув його батько. Помститися за цю втрату йому не вдалося. Поранення не дозволили повернутись на фронт. Та з військовою формою не розлучався все життя. Курсант танкового училища, слухач офіцерських курсів, кадровий військовий із майже тридцятилітнім стажем, генерал-майор у відставці — таким був його життєвий шлях.

За матеріалами «Голос України»
№75-76(4825-4826)