Лейтенант “М.Е.Ч.”: йти з ним у розвідку було за честь
Вересень 2011 // журнал “Військо України” №09’2011
7 вересня легендарному розвіднику генерал-майору Митрофану Черниху виповнилося б 90 років
| Хотілось би розпочати цей нарис словами з книги Митрофана Черниха “Щит і М.Е.Ч.”: “…Рано чи пізно у кожного з нас з’являється бажання виговоритись... Розповісти, насамперед хоча б самому собі, – все, що відбувалося з нами в житті…”. Народився легендарний розвідник 7 вересня 1921 року у селі Чулок Воронезької області в багатодітній селянській родині. Сам Митрофан Юхимович так згадував своє дитинство: “Заробляти на харчування інколи доводилося і випрошуванням. Хто хліба дасть, хто сухар... Але частіше отримував качан кукурудзи або жменю насіння. Час був настільки голодний, що радів і цим дарам добрих людей. Відразу ж ділився за своїми рідними. Так і жили – на кукурудзі та соняшнику”. Незважаючи на усі труднощі, Митрофан успішно закінчив середню школу у рідному селі та вступив до технікуму радянської торгівлі в місті Батурлинівка. Причому, за результатами іспитів був зарахований на другий курс. Закінчивши технікум в червні 1939 року, він прибув до призовного пункту, щоб вступити до лав збройних сил. |
 |
Саме на призовному пункті сталася подія, яка змінила все життя юнака. До нього – худенького, маленького хлопця з блискучими очима – звернувся офіцер-прикордонник, запропонувавши вступати до військового училища. Завмерло хлопчаче серце. Скількох його однолітків обійшла стороною удача. А для нього – хлопця з багатодітної та бідної родини – було щастям отримати такий життєвий старт.
Із спогадів Митрофана Черниха: “…На залізничну станцію зі мною поїхав батько. На прощання дав мені дві кукурудзяні котлети та рубль на дорогу – ціле богатство від обтяженого великою родиною селянина. І сказав мені скупі, Але добрі слова – благословив на все подальше життя…”.
Із спогадів Митрофана Черниха: “…На залізничну станцію зі мною поїхав батько. На прощання дав мені дві кукурудзяні котлети та рубль на дорогу – ціле богатство від обтяженого великою родиною селянина. І сказав мені скупі, Але добрі слова – благословив на все подальше життя…”.
Так у липні 1939 року розпочалася військова кар’єра Митрофана Юхимовича, яка тривала понад 40 років.
Згадує: “Перше, що вразило мене в Орловському при кордонному училищі, – це... курсантський пайок. На обід у їдальні мені дали оселедця з гарніром. Нам, Чернихам, вистачило б такої рибини на всю родину, а тут – давали кожному курсантові. Пригадую, тоді навіть перехрестився: куди я потрапив – і годують, і одягають, і піклуються... …Але варто сказати, що я теж вчився на совість. Училище закінчив 10 червня 1941 року. На той час у світі вже віяло війною. Навчальну програму скорочували, як могли. Дата випуску переносилася кілька разів. І от нарешті перші офіцерські “кубарі”.
Час був тривожний, про відпустку ніхто й не мріяв. Випускники відразу ж роз’їхалися: хто на Далекий Схід, хто на Кавказ. А нас, шістьох, направили у Брестську фортецю...”. Вже через п’ять днів після закінчення училища лейтенант Черних прийняв посаду командира другого доту (довготривалої вогневої споруди) у Брестському укріпрайоні. До війни залишався тиждень…
Ранок 22 червня 1941 року молодий офіцер зустрів у своєму доті. Почувши незвичний гул, він вийшов з доту та відчув гострий біль у лівому плечі, побачив, як по гімнастерці розповзається червона пляма. Дякувати богу, куля пройшла на виліт, не зачепивши кістку. До свідомості дійшло: ось вона – війна…
Особовому складу його доту на своїй дільниці вдалося стримати наступ противника. Але наприкінці першого дня війни лейтенант Черних отримав наказ: підірвати стаціонарне озброєння і відходити.
Потім були важкі оборонні бої та відступ до Смоленська. Саме тут Митрофан Черних став розвідником – його призначили командиром розвідувального взводу окремого розвідувального батальйону 56-ї стрілецької дивізії.
Під час оборони Смоленска лейтенанта Черних призначають командиром дивізійної розвідувальної роти. Але він не встиг прийняти посаду – був терміново викликаний до розвідувального відділу штабу Західного фронту, звідки був направлений до Москви у розпорядження начальника розвідувального управління Генерального штабу Червоної Армії.
У той час воно посилено займалося комплектуванням і підготовкою диверсійно-розвідувальних груп (ДРГ) для дій в тилу противника. Одну з таких груп очолив Митрофан Черних. Через обмаль часу на підготовку, основні зусилля спрямовувалися на теорію. Навіть парашутно-десантною підготовкою розвідники оволоділи лише теоретично. Після отримання бойового завдання ДРГ під командуванням лейтенанта Черниха була перекинута повітряним способом під Оршу, в район Світських боліт.
Завдання групи полягало у веденні розвідки німецьких військ, які висувалися до Москви, та здійсненні диверсій. Зокрема, групою лейтенанта Черниха було підірвано два мости, залізничний переїзд, захоплено і переправлено за лінію фронту німецького полковника з важливими документами.
Митрофан Черних провів в тилу ворога три роки – до осені 1944-го. Упродовж цього часу його група виконувала завдання на території Білорусії, Прибалтики та України.
Наприкінці 1944 року після чергового важкого поранення вже капітана Черниха призначено командиром лижного розвідувального батальйону. І знову рейди німецькими тилами… У березні 1945 року майор Черних очолив навчальний розвідувальний батальйон 1-го Українського фронту. На цій посаді в Кенігсберзі він і зустрів Перемогу, було йому лише 24 роки…
Після короткої відпустки у липні 1945 року Митрофан Юхимович був направлений для навчання на розвідувальний факультет Військової академії імені М. Фрунзе, де серед інших предметів він вивчав турецьку і персидську мови. Крім того, факультативно – англійську, причому з усього курсу лише він захистив дипломну роботу англійською мовою.
Згадує: “Перше, що вразило мене в Орловському при кордонному училищі, – це... курсантський пайок. На обід у їдальні мені дали оселедця з гарніром. Нам, Чернихам, вистачило б такої рибини на всю родину, а тут – давали кожному курсантові. Пригадую, тоді навіть перехрестився: куди я потрапив – і годують, і одягають, і піклуються... …Але варто сказати, що я теж вчився на совість. Училище закінчив 10 червня 1941 року. На той час у світі вже віяло війною. Навчальну програму скорочували, як могли. Дата випуску переносилася кілька разів. І от нарешті перші офіцерські “кубарі”.
Час був тривожний, про відпустку ніхто й не мріяв. Випускники відразу ж роз’їхалися: хто на Далекий Схід, хто на Кавказ. А нас, шістьох, направили у Брестську фортецю...”. Вже через п’ять днів після закінчення училища лейтенант Черних прийняв посаду командира другого доту (довготривалої вогневої споруди) у Брестському укріпрайоні. До війни залишався тиждень…
Ранок 22 червня 1941 року молодий офіцер зустрів у своєму доті. Почувши незвичний гул, він вийшов з доту та відчув гострий біль у лівому плечі, побачив, як по гімнастерці розповзається червона пляма. Дякувати богу, куля пройшла на виліт, не зачепивши кістку. До свідомості дійшло: ось вона – війна…
Особовому складу його доту на своїй дільниці вдалося стримати наступ противника. Але наприкінці першого дня війни лейтенант Черних отримав наказ: підірвати стаціонарне озброєння і відходити.
Потім були важкі оборонні бої та відступ до Смоленська. Саме тут Митрофан Черних став розвідником – його призначили командиром розвідувального взводу окремого розвідувального батальйону 56-ї стрілецької дивізії.
Під час оборони Смоленска лейтенанта Черних призначають командиром дивізійної розвідувальної роти. Але він не встиг прийняти посаду – був терміново викликаний до розвідувального відділу штабу Західного фронту, звідки був направлений до Москви у розпорядження начальника розвідувального управління Генерального штабу Червоної Армії.
У той час воно посилено займалося комплектуванням і підготовкою диверсійно-розвідувальних груп (ДРГ) для дій в тилу противника. Одну з таких груп очолив Митрофан Черних. Через обмаль часу на підготовку, основні зусилля спрямовувалися на теорію. Навіть парашутно-десантною підготовкою розвідники оволоділи лише теоретично. Після отримання бойового завдання ДРГ під командуванням лейтенанта Черниха була перекинута повітряним способом під Оршу, в район Світських боліт.
Завдання групи полягало у веденні розвідки німецьких військ, які висувалися до Москви, та здійсненні диверсій. Зокрема, групою лейтенанта Черниха було підірвано два мости, залізничний переїзд, захоплено і переправлено за лінію фронту німецького полковника з важливими документами.
Митрофан Черних провів в тилу ворога три роки – до осені 1944-го. Упродовж цього часу його група виконувала завдання на території Білорусії, Прибалтики та України.
Наприкінці 1944 року після чергового важкого поранення вже капітана Черниха призначено командиром лижного розвідувального батальйону. І знову рейди німецькими тилами… У березні 1945 року майор Черних очолив навчальний розвідувальний батальйон 1-го Українського фронту. На цій посаді в Кенігсберзі він і зустрів Перемогу, було йому лише 24 роки…
Після короткої відпустки у липні 1945 року Митрофан Юхимович був направлений для навчання на розвідувальний факультет Військової академії імені М. Фрунзе, де серед інших предметів він вивчав турецьку і персидську мови. Крім того, факультативно – англійську, причому з усього курсу лише він захистив дипломну роботу англійською мовою.
Закінчивши в 1947 році академію з відзнакою, підполковник Черних був призначений на посаду начальника розвідки штабу дивізії у місті Ленкорань Азербайджанської РСР Закавказького військового округу. Але послужив там недовго. Відмінне знання мов і багатий досвід розвідника не залишилися непоміченими. І вже на початку 1948 року Митрофана Юхимовича викликають на співбесіду щодо вступу до Військової академії Радянської Армії, у якій готувалися фахівці агентурної розвідки і військові дипломати.
Навчання в академії було цікавим і надзвичайно напруженим. Навчали усьому, що може згодитися розвідникові під час виконання завдань. Слухачі вивчали агентурну роботу, іноземні мови, історію різних країн, психологію, етикет і навіть хореографію. Останню, до речі, викладала народна артистка СРСР Марина Семенова!
На четвертому курсі академії Митрофана Черниха почали цілеспрямовано готувати до виконання спеціальних завдань. Йому довелося досконало вивчити побут та звичаї Сходу, запам’ятовуючи кожну дрібницю. Вчив Коран і відвідував мечеть, де спочатку лише спостерігав, як проводять намаз. Потім сам пробував, тренувався. Прагнув відпрацювати до автоматизму кожен рух, жест, погляд. А ще освоїв навички... чистильника взуття, для чого навіть їздив на стажування до Азербайджану.
Із спогадів Митрофана Черниха: “Півроку довелося навчатися професії... чистильника взуття. В арабській країні це не просто людина, яка чистить черевики. Щоб привабити клієнтів, треба бути веселим, привітним, уміти їх зацікавити, здивувати. Найпростіше привернути до себе увагу – жонглювати щітками. От і вчився я основам конкурентоспроможності”.
На момент закінчення академії підполковнику Черниху не було й тридцяти років, але перед випуском йому вже присвоїли звання полковника. На нього чекало довгострокове відрядження до Ірану.
Щоб “замести сліди”, до місця призначення він добирався обхідними шляхами, постійно змінюючи зовнішність і документи. Упродовж десятиденного вояжу видавав себе за бізнесмена, туриста, таксиста, моряка, дрібного клерка… Прибувши до Тегерану, розпочав виконувати завдання. Через три роки нелегальної роботи все частіше став помічати зацікавленість до себе та одні й ті самі обличчя навколо. Коли доповів про це в Москву, відповідь була коротка: “Негайно повертатись”.
На четвертому курсі академії Митрофана Черниха почали цілеспрямовано готувати до виконання спеціальних завдань. Йому довелося досконало вивчити побут та звичаї Сходу, запам’ятовуючи кожну дрібницю. Вчив Коран і відвідував мечеть, де спочатку лише спостерігав, як проводять намаз. Потім сам пробував, тренувався. Прагнув відпрацювати до автоматизму кожен рух, жест, погляд. А ще освоїв навички... чистильника взуття, для чого навіть їздив на стажування до Азербайджану.
Із спогадів Митрофана Черниха: “Півроку довелося навчатися професії... чистильника взуття. В арабській країні це не просто людина, яка чистить черевики. Щоб привабити клієнтів, треба бути веселим, привітним, уміти їх зацікавити, здивувати. Найпростіше привернути до себе увагу – жонглювати щітками. От і вчився я основам конкурентоспроможності”.
На момент закінчення академії підполковнику Черниху не було й тридцяти років, але перед випуском йому вже присвоїли звання полковника. На нього чекало довгострокове відрядження до Ірану.
Щоб “замести сліди”, до місця призначення він добирався обхідними шляхами, постійно змінюючи зовнішність і документи. Упродовж десятиденного вояжу видавав себе за бізнесмена, туриста, таксиста, моряка, дрібного клерка… Прибувши до Тегерану, розпочав виконувати завдання. Через три роки нелегальної роботи все частіше став помічати зацікавленість до себе та одні й ті самі обличчя навколо. Коли доповів про це в Москву, відповідь була коротка: “Негайно повертатись”.
| Однак зробити це відразу було неможливо: непопереджені зв’язкові й агенти могли стати легкою здобиччю іранської контррозвідки. Кинути своїх напризволяще він не мав ні професійного, ні морального права. Тиждень тривало згортання й консервація агентурної мережі. І цього вистачило, щоб його заарештували за лічені години до від’їзду... У в’язниці для особливо небезпечних злочинців на сході Ірану просидів майже три роки. Черниха звинуватили у шпіонажі та приговорили до страти. Доки чекав виконання вироку, занедужав на пневмонію. Під час огляду тюремний лікар помітив на його тілі багато шрамів від поранень. Це свідчило, що потрапив він до Ірану з країни, де велися бойові дії. Так було з’ясовано його справжнє походження. Почалися довгі перемовини між урядами Ірану та СРСР. Слід зазначити, що на той час між Іраном і СРСР склалися достатньо дружні відносини. Псувати їх через якогось шпигуна іранське керівництво не хотіло, а домовитися про обмін зацікавленим сторонам теж не вдавалося. Митрофану Юхимовичу залишалось тільки чекати… |
 |
Доки йшли торги, радянська агентура підкупила тюремних охоронців. І якось вночі його перекинули через паркан в’язниці і показали напрям до радянського кордону. Ризик був величезний, але й сидіти в камері не хотілося. А попереду чекав шлях довжиною у “недобру” сотню кілометрів, яку йому довелося пробігти, пройти і, врешті-решт, проповзти...
Із спогадів Митрофана Черниха: “Пам’ятаю спеку... Не знав, коли й де перетну кордон. Та й чи дійду до нього... Йти доводилося вночі, а вдень ховатися. Тюремні черевики дуже швидко розвалилися, – замість них використовував шматки одягу. Харчувався ящірками, зміями, птахами, постійно відчуваючи спрагу. Тоді стояв посушливий серпень – роси не було навіть вранці...
За тиждень подолав понад сотню кілометрів і нарешті вийшов до державного кордону. Уночі, підкопавши зовнішній паркан, проліз під ним. Але зачепив датчик охоронної системи і поки повз до другого паркана, там вже очікував на мене прикордонний наряд з собакою.
Я зміг лише прошепотіти: “Заберіть мене…”.
Вранці прибув вертоліт, який доставив до Ашхабада, там Митрофан Юхимович перебував кілька днів, доки не прибули представники ГРУ для супроводження його до Москви, де за виконання спеціальних завдань полковник Черних був нагороджений орденом Бойового Червоного Прапора. А розповідати про результати свого відрядження, про ті важливі завдання, виконані в Ірані, не міг до останньої хвилини свого життя…
З 1957 до 1966 року обіймав різні посади у Закавказькому військовому окрузі. У 1966 році його переводять в Групу радянських військ в Німеччині (ГРВН) на посаду заступника начальника розвідки ГРВН по агентурній роботі. Ділянка надзвичайно відповідальна – «накривати” доводилося пів-Європи.
Згадував: “Грошей на оперативні витрати Центр не шкодував. Адже аркуш паперу з необхідною інформацією, переданий вчасно в потрібні руки, заощаджував величезні матеріальні витрати і ресурси всієї держави.
Якось мій агент повідомив, що за мільйон німецьких марок він може дістати документацію на танковий дизель, який працює на будь-якому паливі. Москва не повірила, що такий двигун може бути створений, а тому забажала одержати його “живцем”. Виконати цю вимогу було набагато складніше, адже двигун в кишеню не заховаєш. Тут потрібна чітко спланована й продумана операція. Водночас надійшов довгоочікуваний наказ про переведення мене до Києва.
Хотів я справу передати тому, хто мене замінить, але Головком ГРВН генерал армії Куликов заявив:
– Якщо не дістанеш движок, не бачити тобі Києва.
Отже, довелося братися за справу. Двигун вдалося добути, про що доповів генералу Куликову. Він одразу ж доповідає маршалу Гречку:
– Товаришу міністре оборони! Я виконав поставлене завдання! Я дістав двигун!
“Я” – тобто він, Куликов. Про мене – ні слова...
Далі він вислухав поздоровлення маршала, поклав слухавку і дістав із шухляди столу золотий годинник:
– Тримай, заслужив! Можеш їхати до свого Києва”.
У 1971 році полковника Черниха призначено на посаду начальника розвідки Київського військового округу. Багато об’єктів інфраструктури розвідки, які зараз належать Головному управлінню розвідки Міністерства оборони України (ГУР МО України), були створені в ті роки саме Митрофаном Юхимовичем.
У грудні 1972 року Постановою Ради Міністрів СРСР М. Ю. Черниху присвоєно військове звання генерал-майор, а в 1975-му його призначають військовим аташе СРСР в Туреччині. Досвідченого генерала, що прекрасно володіє турецькою мовою, швидко визнали військові, політичні і культурні кола Туреччини, а також військові представники інших країн. Його обрали старшим (дуайєном) серед військових аташе. До речі, це єдиний випадок, коли представник СРСР був дуайєном в країні НАТО.
У 1981 році Митрофан Юхимович повертається на Батьківщину та виходить у відставку. Дружина – Галина Василівна та дорослі діти на сімейній раді підтримали це рішення. У 1982 році генерал-майор Черних звільняється зі збройних сил, де за час служби був нагороджений двома орденами Богдана Хмельницького, двома орденами Червоного Прапора, трьома орденами Вітчизняної війни, двома орденами Червоної Зірки, орденом “За службу Батьківщині у ЗС СРСР” ІІІ ступеня, орденом “За заслуги” ІІІ ступеня, та понад тридцятьма медалями СРСР, України, нагородами НДР та Туреччини.
Із спогадів Митрофана Черниха: “…Існує думка, що у розвідника-професіонала немає особистого життя: ні сім’ї, ні дітей.
У цьому сенсі мені пощастило. Зі своєю дружиною ми познайомилися в 1946-му і прожили щасливо 50 років. Разом з нею ми виростили і виховали трьох чудових дітей – доньку Ірину і двох синів, Володю і Юрка”.
Перебуваючи на пенсії, Митрофан Юхимович прийняв пропозицію Голови Ради Міністрів Української РСР та очолив міжнародний відділ Ради профспілок України.
Не обійшла його стороною і аварія на Чорнобильській АЕС – вже в перший тиждень після трагедії разом із німецькими фахівцями-ядерниками працював біля зруйнованого реактора.
Але поза розвідкою Митрофан Юхимович працював недовго. З набуттям Україною незалежності почала створюватися Академія Збройних Сил України, де став у пригоді досвід професійного розвідника. Протягом багатьох років він плідно працював доцентом кафедри розвідки. До останнього дня свого життя Митрофан Юхимович передавав свій безцінний досвід молодому поколінню українських розвідників. Серед його вихованців не одна сотня молодих розвідників, які з вдячністю згадують кожну хвилину, проведену разом з ним, пишаються тим, що доля дала їм можливість поспілкуватися з легендою розвідки – Митрофаном Чернихом.
У Головному управлінні розвідки Міністерства оборони України приділено значну увагу вшануванню пам’яті видатного розвідника.
Ім’я Митрофана Юхимовича навічно закарбоване у “Книзі пам’яті ГУР МО України”, що була заснована у вересні 2003 року з метою увічнення пам’яті військовослужбовців та працівників воєнної розвідки, які загинули під час виконання службових обов’язків, а також тих, котрі зробили вагомий внесок у розбудову воєнної розвідки України. У 2009 році урочисто відкрито меморіальний кабінет Митрофана Юхимовича, у якому створено унікальну експозицію, присвячену життєвому шляху і службовій діяльності легендарного розвідника.
Віталій ПУШКАРЕНКО
У 1981 році Митрофан Юхимович повертається на Батьківщину та виходить у відставку. Дружина – Галина Василівна та дорослі діти на сімейній раді підтримали це рішення. У 1982 році генерал-майор Черних звільняється зі збройних сил, де за час служби був нагороджений двома орденами Богдана Хмельницького, двома орденами Червоного Прапора, трьома орденами Вітчизняної війни, двома орденами Червоної Зірки, орденом “За службу Батьківщині у ЗС СРСР” ІІІ ступеня, орденом “За заслуги” ІІІ ступеня, та понад тридцятьма медалями СРСР, України, нагородами НДР та Туреччини.
Із спогадів Митрофана Черниха: “…Існує думка, що у розвідника-професіонала немає особистого життя: ні сім’ї, ні дітей.
У цьому сенсі мені пощастило. Зі своєю дружиною ми познайомилися в 1946-му і прожили щасливо 50 років. Разом з нею ми виростили і виховали трьох чудових дітей – доньку Ірину і двох синів, Володю і Юрка”.
Перебуваючи на пенсії, Митрофан Юхимович прийняв пропозицію Голови Ради Міністрів Української РСР та очолив міжнародний відділ Ради профспілок України.
Не обійшла його стороною і аварія на Чорнобильській АЕС – вже в перший тиждень після трагедії разом із німецькими фахівцями-ядерниками працював біля зруйнованого реактора.
Але поза розвідкою Митрофан Юхимович працював недовго. З набуттям Україною незалежності почала створюватися Академія Збройних Сил України, де став у пригоді досвід професійного розвідника. Протягом багатьох років він плідно працював доцентом кафедри розвідки. До останнього дня свого життя Митрофан Юхимович передавав свій безцінний досвід молодому поколінню українських розвідників. Серед його вихованців не одна сотня молодих розвідників, які з вдячністю згадують кожну хвилину, проведену разом з ним, пишаються тим, що доля дала їм можливість поспілкуватися з легендою розвідки – Митрофаном Чернихом.
У Головному управлінні розвідки Міністерства оборони України приділено значну увагу вшануванню пам’яті видатного розвідника.
Ім’я Митрофана Юхимовича навічно закарбоване у “Книзі пам’яті ГУР МО України”, що була заснована у вересні 2003 року з метою увічнення пам’яті військовослужбовців та працівників воєнної розвідки, які загинули під час виконання службових обов’язків, а також тих, котрі зробили вагомий внесок у розбудову воєнної розвідки України. У 2009 році урочисто відкрито меморіальний кабінет Митрофана Юхимовича, у якому створено унікальну експозицію, присвячену життєвому шляху і службовій діяльності легендарного розвідника.
Віталій ПУШКАРЕНКО
