Душу – Богу! Життя – Вітчизні! Честь – нікому!
4 жовтня 2010 // Служба зв'язків з громадськістю ГУР МО України
До річниці з дня народження мужнього воїна, вірного сина України Ярослава Павловича Горошка.
Четвертого жовтня народився Герой Радянського Союзу, людина, яка стояла біля витоків створення системи воєнної розвідки України, підполковник Ярослав Павлович Горошко. Цього року йому б виповнилося 53 роки.
Народився Ярослав Горошко у селі Борщівка Ланівецького району, що на Тернопільщині. Історія цього краю багата на події та факти. Ще за часів князювання Олега та Ігоря пращури ланівчан брали участь у багатьох військових походах. Понад п’ять тисяч мешканців Ланівецького району воювали у Великій Вітчизняній війні. Серед славних воїнів, яких зростила щедра Тернопільська земля, особливе місце посідає Герой Радянського Союзу підполковник Ярослав Павлович Горошко.
Народився він четвертого жовтня 1957 року в родині сільських вчителів Мотрі Лаврентіївни та Павла Кіндратовича. Мати Ярослава працювала вчителькою української мови та літератури, батько викладав математику. Павло Кіндратович – людина непростої долі, тричі поранений фронтовик, який пройшов Велику Вітчизняну війну та був нагороджений багатьма бойовими нагородами. Але після всіх цих складних випробувань долі батько Ярослава ніколи не сумнівався у виборі життєвого шляху. Він з любов’ю ростив своїх дітей і навчав їх поважати людей та любити свою землю. Павло Кіндратович був класним керівником Ярослава. Син та батько розуміли один одного і в школі, і в полі, і вдома… Праця, щирість, повага, довіра – як повітря та тепло сонця наповняли їхні душі та відносини.
Пригадує Павло Кіндратович: “…Яка це була радість для нас з дружиною Мотрею… Наш перший син! Скільки було тоді світлих днів! Ми самі росли разом з ним, бо в дітях – вся правда життя… Ярослав ріс дуже слухняним, активним, рухливим та життєрадісним хлопцем. З дитинства він дуже любив військову форму. То був час, коли з повагою ставилися до воїнства, а молодь уміла любити свою Вітчизну... Але тоді навряд чи ми могли припустити, що наш син стане Героєм Радянського Союзу та легендою вітчизняного “спецназу ”.
У школі Ярослав навчався лише на “добре” та “відмінно”, особливо любив історію та літературу, зокрема, вже у п’ятому класі прочитав “Війну і мир”.
Батьки не схвалювали його рішення стати військовим, але він сам розпорядився своєю долею.
Після закінчення училища він добровільно подав рапорт з проханням направити його для проходження подальшої служби до Демократичної Республіки Афганістан (ДРА).
Із рукописів Ярослава Горошка: “…Час минав. Протягом четвертого курсу Афганістан був головною темою у наших курсантських розмовах та суперечках. У нашому лексиконі з’явилися нові, зовсім не зрозумілі ще слова “дувал”, “сарбоз”, “аскер”, “душман”. Всі ми жадібно вдивлялись у мапу ДРА, розшукуючи нещодавно згадані у повідомленнях міста Кабул, Шинданд, Кандагар, Баграм, Джелалабад, Кундуз, Герат...
Ось ми, вже лейтенанти, отримали приписи та відбуваємо до місця служби. Все начебто нормально, як у всіх молодих офіцерів, але місце служби, що вказане у наших приписах, не зовсім звичайне – Афганістан.
Всі ми після випуску виявили добровільне бажання поїхати туди, і рапорти наші були задоволені командуванням. Мотивація у всіх нас одна: служити у військах, які ведуть бойові дії та надають допомогу народу цієї країни у боротьбі з силами контрреволюції. Десь глибоко у душі кожен з нас прагнув спробувати себе у справжньому ділі та пізнати, яка ж вона, війна – не за книгами та кінофільмами...
Зовсім випадково ми з хлопцями зустрілись з офіцером-десантником, випускником нашого училища, який повертався із шпиталю – Олегом Черлянцевим. Із його розповіді ми дізналися, як вберегтися від гепатиту, про особливості ведення бою в гірно-пустельній місцевості, про те, що мінометникам дуже часто доводиться діяти без мінометів, як звичайним десантникам, допомагати своїм товаришам.
Почувши все це, я все більше усвідомлював, що дуже хочу служити в повітрянодесантних військах. Фізично та морально я був готовий до служби в цих елітних військах задля того, щоб пізнати самого себе повною мірою. Хіба міг я тоді знати, що потраплю в роту спецназу та буду командувати мінометним взводом, командиром якого колись був Олег Черлянцев? Бог почув поклик моєї душі та допоміг стати десантником!
…Заревіли двигуни. Всіх немов заціпило. Літак відірвався від бетонки та взяв курс на Кабул. Знизу під нами було видно гори, маківки яких були вкриті снігом. Від них віяло холодом та невідомістю.
Ясно було одне: те, про що ми мріяли, відбулося. Ми були в Афганістані. Ми летіли на війну!”.
Доля склалася так, як він і мріяв. Ярослав потрапив служити в елітні війська спеціального призначення, служба у яких вимагала від бійців діяти на межі людських можливостей.
Серед основних завдань, що стояли перед “спецназівцями”, були виявлення і знищення душманських караванів зі зброєю та боєприпасами, а також боротьба з бандитськими загонами, які діяли в прикордонних районах. Виконати ці завдання було вкрай складно, тому що душмани були добре підготовлені та озброєні, досконало знали місцевість та двадцять чотири години на добу були готові вбивати невірних.
Із перших листів Ярослава Горошка батькам: “Обов’язок свій перед Батьківщиною виконую з честю. Боягузом я ніколи не був та не буду, сволотою теж. А відносно того, щоб “за чужі спини ховатись”, як деякі роблять, то мені це зробити ніколи не дозволить совість та гордість, тому буду воювати до кінця... Мене учили чотири роки не для того, щоб я штани протирав в Союзі або вигадував всілякі хвороби, аби відкрутитися... Тут, в Афганістані, я був та залишусь Людиною...”.
За час перебування в Афганістані Ярославу Павловичу довелося пройти
дуже тернистий, политий кров’ю та потом шлях пізнання себе. Але він з честю витримав усі випробування, які підготувала доля, та за два роки у званні капітана повернувся додому. За участь у бойових і розвідувальних діях він був нагороджений орденом Червоної Зірки та медаллю “За відвагу”.
Після виведення із Афганістану Я. П. Горошко був направлений для проходження подальшої служби до міста Ізяслав Хмельницької області на посаду командира взводу спеціального озброєння. Під час проходження служби у місті Ізяслав зарекомендував себе як старанний та дисциплінований офіцер, який приділяє значну увагу бойовій та фізичній підготовці свого підрозділу. На одному із змагань груп спеціального призначення молодого командира помітили та запропонували посаду командира роти спеціального призначення у місті Мар’їна Гірка (Білорусь).
В грудні 1986 року капітан Горошко відбув для проходження служби до Мар’їної Гірки. Через рік його рота стала кращою з рот спеціального призначення бригади.
Із спогадів колишнього співслужбовця Я. Горошка підполковника Юрія Міклашевського: “...Стосовно характеру Слави можу сказати, що, в першу чергу, він був вольовий командир. Завжди та скрізь намагався бути першим, навіть не на користь собі. Родина для нього була на другому плані, а служба, робота з особовим складом – на першому.
…Можливо, Вам доводилось зустрічати людей “витесаних із каменю”, я маю на увазі характер. Саме такою людиною був Ярослав Горошко”.
Але Ярослав Павлович не міг залишитись осторонь, коли кожного дня приходили зведення про кількість загиблих в Афганістані радянських бійців. Він відчував, що його бойовий досвід знову потрібен державі. В січні 1987 року він добровільно подав рапорт з проханням про направлення його для проходження служби у складі 40-ї армії.
Йому було достатньо того, що він вже був в Афганістані. Його ніхто не мав права засуджувати, тому що свій інтернаціональний обов’язок він вже виконав у повній мірі. Але така була його терниста доля. Служіння Батьківщині – це завжди відмова від свого особистого життя.
В лютому 1987 року Ярослав Павлович був призначений на посаду командира роти спеціального призначення (СпП) 186 окремого загону СпП
22 окремої бригади СпП 40 армії у Республіці Афганістан.
Із листів до дружини: “Людочка, дорога моя, кохана здрастуй!
...В швидкому темпі здав роту і 12.02.87 р. вилетів у Ташкент. Кордон пересікли 15.02.87р. Зараз в Кабулі. Через два дні вилітаю в Кандагар...
Служити буду (польова пошта 54783, індекс 054783 – Шахджой) в нашому Ізяславському батальйоні.
Скучаю за тобою страшенно, рідна моя, за дітьми також. Як подумаю, що рік бачити вас не буду, аж мороз поза шкірою йде…”
Бійці дуже поважали Ярослава Павловича: легендарного, фартового ротного, який мав за плечима безцінний бойовий досвід, набутий у понад 40 бойових виходах, та, що особливо важливо, довіряли йому за обов’язковість та порядність. Майже всі його бойові виходи були результативними. Проте попереду його чекала важка контузія, кровопролитний бій поблизу кишлаку Дурі та звання Героя Радянського Союзу...
Бій біля кишлаку Дурі увійшов до історії спецназу. У ніч на 31 жовтня 1987 року розвідувальна група СпП під командуванням старшого лейтенанта Олега Оніщука була атакована численною групою душманів та в ході нерівного бою практично повністю загинула.
Коли постало питання, кого відправити на допомогу групі Оніщука, то одразу обрали його друга Ярослава Горошка.
Вранці 31 жовтня 1987 року розвідники під командуванням капітана Горошка вилетіли на допомогу групі Оніщука.
З подання до нагородження за бій поблизу кишлаку Дурі капітана Горошка: “Група на чолі з капітаном Горошком вийшла на допомогу групі старшого лейтенанта Оніщука, вступила в жорстокий бій із бунтівниками, які значно переважали у чисельності, знищила вогнем та в рукопашному бою понад два десятка бунтівників і винесла з поля бою тіла загиблих розвідників із групи офіцера Оніщука”.Пізніше душмани проклянуть це місце, і кам’янистою дорогою через кишлак Дурі не пройде більше жоден караван зі зброєю.
За участь у бойових і розвідувальних діях, виконання спеціальних завдань із надання інтернаціональної допомоги в лютому 1988 року капітан Я. П. Горошко був нагороджений другим орденом Червоної Зірки, а
5 травня 1988 року удостоєний звання Героя Радянського Союзу.
В липні 1988 року Ярослав Павлович вступив до Військової академії імені М. В. Фрунзе, яку закінчив у 1991 році.
Після завершення академії йому запропонували високу посаду у Москві з можливістю швидкого просування по службі, але Ярослав Павлович відмовився.
“Я українець і хотів би повернутися служити на Україну,” – сказав він високопосадовцям у Москві. Його прохання було задоволене, він направлений у місто Ізяслав на посаду командира окремого батальйону спеціального призначення.
У вересні 1993 року держава доручила йому нову, дуже відповідальну справу – готувати підрозділи спеціального призначення Головного управління розвідки Міністерства оборони України. Командир вольовий, жорсткий, але справедливий, він готував новий український спецназ так, як підказував його багаторічний бойовий досвід. До його обов’язків також входив напрямок з підготовки бойових плавців, який має низку специфічних особливостей з підготовки та виконання завдань.
Як бойовий командир, Ярослав Павлович не мав права відставати від своїх підлеглих. Він звик бути кращим. Тому приділяв водолазній підготовці особливу увагу, постійно вдосконалюючи свою майстерність.
8 червня 1994 року під час одного із занять з водолазної підготовки Герой Радянського Союзу підполковник Горошко трагічно загинув.
В цьому році минає 16 років, як Ярослава Павлович немає з нами, але пам’ять про нього продовжує жити.
Яскравим прикладом цього є те, що рідна школа героя носить його ім’я. Традиційно першого вересня під час проведення урочистої лінійки право бути в складі почесної варти та покласти квіти до барельєфа Героя надається кращим учням школи, а темою першого уроку є “Вчитися патріотизму, бути патріотами Вітчизни, яким був Ярослав Горошко”.Розповідає директор Борщівської школи Ярослава Дмитращук: “…перший день навчання кожен школяр розпочинає із ознайомлення з життям Ярослава Павловича, а в останній, випускний день, лунають слова клятви: “...Клянуся бути гідним честі школи імені Героя Радянського Союзу, вірного сина України Я. П. Горошка. Клянемося любити рідну землю, бути мужніми її захисниками”!
Значна увага збереженню пам’яті про Ярослава Горошка приділяється у Головному управлінні розвідки Міністерства оборони України. У військовій частині, якою командував Ярослав Павлович, створено фотоекспозицію, яка відображає його бойовий шлях. У 2003 році в ГУР МО України була створена Книга пам’яті, до якої вносяться відомості про осіб, які зробили вагомий внесок у розвиток воєнної розвідки України. На першій сторінці цієї книги розміщено інформацію про підполковника Горошка.
У 2006 році був заснований музей Головного управління розвідки Міністерства оборони України, особливе місце в якому відведено під експозицію про Ярослава Павловича. Також створено кольоровий буклет про Героя Радянського Союзу підполковника Горошка, який є в кожній підпорядкованій частині ГУР МО України. Традиційними стали зустрічі і вшанування воїнів – “афганців” у день виведення радянських військ з Афганістану та в день народження підполковника Горошка.
У Ярослава Павловича лишилось два сина – Павло та Іван. Вони обидва, як мріяв їх батько, стали офіцерами. З честю та гідністю нащадки Героя Радянського Союзу продовжують славні традиції служіння Вітчизні.
Згадує старший син Павло: “…Я думаю, що батько з розумінням поставився б до будь-якого мого вибору. Якби я навіть і не одягнув офіцерських погонів, то все одно служив би в армії на строковій службі. Тому що знаю, як він до цього ставився.
Я сам ніколи не пробачив би собі, якби хоч трішечки не спробував, що це таке – військова служба.Батько виховав у нас повагу до людей сильних тілом і духом. Спортивних хлопців у татовому батальйоні ми з братом знали поіменно.
Але сам тато був для нас найсильнішою людиною. Тому ми робили все, як він навчав і розповідав. Батько, в свою чергу, гордився нашими успіхами. Не один раз ми з братом демонстрували перед бійцями батальйону свої досягнення. Коли я йшов у військову частину до батька і на КПП називав своє прізвище, то солдати мене пропускали, кажучи: “Це син Горошка – в майбутньому бойова машина”. В цей час я вмів робити те, що не вмів робити жодний з моїх однолітків, і це оцінювали бійці “спецназу”. Тільки через кілька років після смерті батька я зрозумів істинну суть цього навчання”.
