Кращий підрозділ кращого полку

Листопад 2011 // журнал “Військо України” №11’2011
Романтизований образ представників цієї військової спеціальності часто експлуатують автори пригодницької літератури та режисери кінобойовиків. Однак легенди на пустому місці не народжуються. І за сповненими туману утаємниченості прізвиськами на кшталт: “примари переднього краю”, “нічні тіні”, “воїни-привиди” криються реальні виконані завдання. Підбурює роботу літературної уяви і їхня емблема – чорний кажан, що розкинув перетинчасті крила на тлі білої хмарини парашутного купола. Здогадатися про кого йде мова після стількох підказок не важко. Ці герої – військові розвідники.

Щоправда, у реальному житті вони не хизуються власними заслугами і “тягнуть” службу так, щоб не вирізнятися серед колег по військовій лаві. Що поробиш, адже професійне кредо таке. Залишатися непомітним вважається у розвідників за “вищий пілотаж”. Немає серед них і занадто балакучих, щоб не розкривати певні професійні секрети та тонкощі своєї роботи. Можна сказати, що мені пощастило зазирнути за “лаштунки” їхньої професії. Співпало так, що найкращим підрозділом кращого полку Сухопутних військ Збройних Сил України за підсумками 2011 навчального року стала окрема розвідувальна рота 80-го окремого аеромобільного полку 13-го армійського корпусу СВ ЗС України.

Цим військовослужбовцям можна у черговий раз поаплодувати стоячи: “Браво, крилата гвардія!”. Привід для дифірамбів львівські десантники заслужили чесно: другий рік поспіль цей військовий колектив визнається кращим у Сухопутних військах. У 2011-му особовий склад полку зумів ще покращити свої позиції та підняти рейтинг, ставши кращою окремою військовою частиною в Збройних Силах України. Та це не фінал, а лише початок нашої розповіді. Привітавши командира 80-го оаемп полковника Віктора Миколайовича Копачинського із заслуженими здобутками, я поцікавився, а хто ж став лідером внутрішнього змагання між підрозділами, яке традиційно триває у військовій частині упродовж навчального періоду? Відповідь командира не забарилася: “Звичайно, це наші розвідники. Хлопці – справжні молодці. Цього року вибороли звання кращого розвідувального підрозділу армійського корпусу. Допомогли полку здобути нагороду. Ротний у них – капітан Олег Баляс. Гарний командир, тямущий і моторний офіцер. Нині займається підготовкою новобранців”.

По інший бік стереотипів

Стереотипи, усе ж таки, дуже непевна річ. На них завжди “проколюються” ті, хто зловживає переглядом кінобойовиків. Іронічну посмішку викликають намагання зобразити розвідника таким собі “термінатором”: щоб рамена були метрової ширини, зріст – більше двох метрів, а в кулаці вільно поміщалося щось стріляюче й неодмінно гаубичного калібру. І йде такий “красень”, не кланяючись кулям, овіяний курявою порохового диму та “поливаючи” ворогів свинцем із кулемета, ведучи вогонь від стегна… Звісно, таке може бути тільки в кіно. Реальні військові розвідники мають дуже мало спільного з воїнами “плакатного формату”. На мою думку, бійці еліти більше схожі на стиснуті пружини автоматичної зброї, що у будь-яку мить можуть розпрямитися, нанести один точковий, але смертельний удар. Ротний у десантних “розвідосів” (так на військовому слензі іноді називають розвідників. – Прим. авт.) саме такий – середнього зросту, жилавий, спортивної статури. Опадисті “борцівські” рамена та оцінюючий погляд з-під брів видають вправного бійця-рукопашника.

– Часу небагато, – каже він, дізнавшись про мету мого прибуття. Завтра початок нового навчального року. Треба готувати особовий склад та готуватись самому, проводити планові заняття. Якщо хочете спілкуватися, приєднуйтесь!

Коротко про самого співрозмовника. Олег Баляс, уродженець міста Ковель, що на Волині, активно готувався до військової кар’єри. Хлопець закінчив Київський військовий ліцей імені Івана Богуна. Згодом чотири роки навчався на аеромобільному факультеті Одеського інституту сухопутних військ, який закінчив у 2006 році. Офіцерську службу розпочав на посаді командира аеромобільного взводу однієї з рот аеромобільно-десантного батальйону 80-го оаемп. Звичайний послужний список звичайного офіцера-аеромобіліста. Однак, за словами самого Олега, стрімкий поворот у його житті та службі відбувся після переведення до полкової розвідроти.

Не знаєш закону Ома – сиди вдома або служи в… іншому підрозділі!

Якщо армію вважають “школою мужності”, а десант – “фабрикою” справжніх чоловіків, то підрозділи розвідки – “інститут”, де виховують аристократів тіла й духу. Принаймні, свої кадри розвідники добирають ретельно і, як мовиться, винахідливо. Це стосується як солдатів-строковиків, так і офіцерського колективу та професіоналів-контрактників.

– Головний принцип розвідника: розум перемагає силу, – говорить капітан Олег Баляс. – Тому відбираючи кандидатів на проходження служби у нашому підрозділі, ми зважаємо не лише на те, як солдат або офіцер “укладається” у нормативи із фізичної підготовки, але й звертаємо увагу на інтелектуальну складову його особистості. Бо працювати із здоровим тілом без наявності у ньому здорового розуму – марно витрачати власні зусилля. Та й не цікаво.

Швидкість розумової реакції і наявність “клепки” у голові кандидатів розвідники перевіряють досить просто. Солдата можуть засипати цілим виром різнопланових запитань, серед яких і приклади із таблички множення; і фрази іноземною мовою, які потрібно зрозуміти і спромогтися на них відповісти; і хитрі запитання у стилі: “Хто придумав закон Ома?” У тих новачків, хто швидко реагує на ситуацію і має широкий світогляд (знання з історії, географії, психології, культурології вітаються особливо), є досить непоганий шанс потрапити у розвідроту.



– Відбір кандидатів-строковиків ми починаємо, зазвичай, у “карантині”, – ділиться професійними секретами ротний. – Приходимо до підрозділу молодого поповнення, не називаючи себе починаємо розпитувати: “А хто знає таке, чи таке… Чи є такі, що підтягуються на поперечині більше десяти разів?..”. Нам, у першу чергу, цікаві допитливі хлопці. Не ті, які прямо відповідають на поставлене запитання, а ті, які самі починають так “здалека” розпитувати, а чому ж ми цікавимось. Це також невеличкий психологічний тест. Траплялися випадки, що на пропозицію: “Хто хоче служити у розвідці – крок уперед!” новобранці всією шеренгою, всі як один робили крок уперед. Звичайно, що всіх ми взяти до себе не маємо можливості. Але завжди є “резерв”. Замість тих, хто не справляється із навантаженням навчальної програми розвідника, у інших підрозділах є, як мінімум, три особи, що готові вже і негайно скласти усі необхідні тести. Буває, що “ловлять” просто вдень десь посередині військового містечка: “Товаришу капітан! Дозвольте звернутись, рядовий такий-то. Візьміть до себе, будь-ласка! Марш-кидок готовий бігти вже, а на поперечині підтягнуся стільки, скільки ви скажете… і навіть більше!”.



До офіцерів, прапорщиків та контрактників – підхід інший. Вимога до офіцера, звичайно, перш за все – відповідна освіта. Однак це не означає, що у колективі цього підрозділу лише самі випускники факультету підготовки фахівців для військової розвідки. Сам ротний тому приклад – офіцер-аеромобіліст.

– Наше командування, у першу чергу, зважає на потенціал можливостей кожної конкретної особи. Тобто може офіцер бути розвідником чи ні. Оскільки наш командир полку сам колись командував розвідувальною ротою, то кому, як не йому знати, кого добирати у командні кадри для розвідпідрозділу полку, – каже Олег Баляс.

Щодо контрактників – питання також у досвідченості. “Першачок”, тобто той, хто тільки-но підписав контракт у територіальному центрі комплектування, про підрозділ розвідки може лише мріяти. Із восьми контрактників, які сьогодні проходять службу в окремій розвідроті 80-го оаемп – 70% мають досвід миротворчих операцій та вислужують вже другий або навіть третій контракт. Так, легендарний старшина цієї роти – старшина військової служби за контрактом Віктор Поліщук вже неодноразово представляв Україну в місіях за кордоном. Нині він перебуває у відрядженні в Ліберії.

Старе – не завжди погане, але й нове – конче потрібне!

Є дві діаметрально протилежні легенди про підготовку розвідників. Перша: нібито їх навчають якимись нереальними методами – “по самі вуха накачують бойовою хімією”. Інакше кажучи, роблять таких-собі бойових кіборгів, які у вогні не горять і у відкритий космос без скафандра виходять. Другий міф – повне розвінчання бойових можливостей спеціалістів військової розвідки. Сувора правда полягає десь посередині. Комплекс бойової та професійної підготовки військового розвідника, звичайно, у рази відрізняється від того, як готують новобранців у піхоті. Та чи інша навичка, якою оволодівають розвідники, сприймається як додатковий інструмент для виконання поставленого навчального або бойового завдання. І шлях до майстерного володіння розумом, тілом і зброєю завжди вимірюється одним мірилом: безсонними ночами, літрами пролитого поту та кілометрами пройдених доріг. Іншого рецепту, як стверджують самі розвідники, немає.

Один тиждень на місяць упродовж навчального періоду розвідники полку проводять на полігоні. Вчаться бігати по пересіченій місцевості, маскуватися, організовувати спостереження, користуватись спецобладнанням розвідки та зв’язку, здійснювати наліт, пошук. Добувати їжу, облаштовувати житло просто неба та багато-багато іншого, чого не навчають у піхоті.

– Хочу випередити ваше запитання про “страшні таємниці” нашої навчальної програми, – іронізує ротний. – Як таких, що їх потрібно зберігати до кінця своїх днів, немає. Уся система підготовки військових розвідників сформована вже давно. І, можна сказати, що вона – непереможна. Єдине – ми не консерватори. І намагаємося вносити в усталений процес бойової підготовки свіжі ідеї. Наприклад, після того, як взяли участь у змаганнях на кращого розвідника армійського корпусу та уперше цього року брали участь у змаганні груп спеціального призначення, які проходили на базі полку армійського спецназу в Хмельницькому, постало питання про необхідність гірської і верхолазної підготовки. Командування корпусу пішло нам назустріч, і цей елемент ми будемо відпрацьовувати вже із нового навчального періоду. Щоправда, треба ще придбати верхолазне спорядження…

У цьому контексті я не забув запитати й про спеціальне спорядження та озброєння розвідників. На жаль, нічого кардинально нового у цій сфері вітчизняний військово-промисловий комплекс не створив. Розвідники, як і колись, користуються стрілецькою зброєю ще радянського виробництва. Така ж сама ситуація і з технічними засобами розвідки та зв’язку.

– Воно, звичайно, непогане. Зроблене на совість, довговічне і невибагливе у використанні, – апелюють до теми розвідники, – але хотілося б, звичайно, оновлення нашого арсеналу. Ті технічні новинки, які ми бачили під час навчань у закордонних колег, вражають ергономічністю, зручністю у використанні, більшим ресурсом роботи. Та й спорядження у них набагато ефективніше. Це стосується й елементів одностроїв, й “тюнінгу” озброєння. Навіть такий нюанс, як звичайний наплічник, насправді дуже важливий. Розвідник під час виконання завдання несе на собі чималий вантаж. Тож нам потрібно рівномірно розподіляти навантаження по всьому тілу. У вільному продажі такі наплічники на жорсткій станині є, але коштують вони чимало й не кожен може собі їх придбати.

Більше поталанило із парашутною технікою. Минулого року, перебуваючи у частині, Президент України Віктор Янукович пообіцяв десантникам нові парашути. Львівські десантники отримали бажане – парашути “ДПС” виробництва Феодосійського науково-дослідного інституту повітропружних систем. Окрім нової парашутної техніки у полк надійшла ще одна новинка. На заміну старенькому десантному ранцю РД-54 увесь особовий склад отримав СД-1. Це розвантажувальний жилет, який набагато зручніший, ніж бойовий ранець. Його експлуатаційні характеристики дозволяють здійснювати десантування та ведення вогню із повітря.

Лідерство на прикладі

Відомий полководець античного світу Олександр Македонський увійшов у історію як лідер, що міг знайти спільну мову із будь-яким солдатом. Стоячи перед багатотисячним військом, він міг назвати сотні солдатів на ім’я, знайти тему для бесіди із кожним. Цим умінням він досягав високої злагодженості війська та відданості воїнів на полі бою. Одним із його правил було: “Не віддавати такі накази, які не можеш виконати сам”. У такий спосіб він демонстрував, що вимагає від підлеглих лише те, що може зробити самотужки.

Командир окремої розвідувальної роти капітан Олег Баляс дозволив мені побувати на декількох заняттях, які він особисто проводив з одним із взводів свого підрозділу. Офіцер не лише встигав “підкидати” мені інформацію для роздумів, але й повноцінно займався зі своїми підлеглими. До речі, наставник з ротного хороший. Це було помітно і по обличчях солдатів-новачків, по блиску очей.

– Лідерство стало темою цього навчального року, як і фізпідготовка. А найкращий приклад лідерства, як відомо, власний. Бо лише справжні лідери ведуть за собою, – говорить він. – Про цей принцип не слід забувати, готуючи особовий склад до виконання поставлених завдань, розвиваючи у них необхідні для розвідника традиційні риси особистості: розум, силу, витривалість…

“Позивний” треба заслужити? Або дещо про неіснуючі міфи та існуючі традиції!

Завдячуючи популярним бойовикам, виникла ціла низка міфів, які супроводжують представників деяких військових спеціальностей. Якісь із них, користуючись нагодою, я спромігся розвіяти. Але це не означає, що розвідники зовсім не мають специфічних “цехових” традицій.

Стосовно радіопозивних не все так, як це подають автори “книжок про спецназ”. На завдання розвідник іде кожен раз із новим позивним. І “козиряти” гучним прізвиськом у ефірі – моветон. Це все одно, що стати посеред ворожого табору і голосно волати, видаючи себе. І ситуації, які іноді розігруються у художніх кінострічках, здебільшого викликають у розвідників-практиків саркастичні посмішки.

Традиції ж, яких дотримуються розвідники у повсякденному житті спрямовані на якнайбільше згуртування колективу підрозділу. Офіцери роти, наприклад, у буденному житті наслідують флотську практику іменувати один одного поза строєм на ім’я та по батькові. Інша традиція стосується наставництва між старшим та молодшим призовом строковиків. На День аеромобільних військ, коли у полку проводиться День відкритих дверей, в розвідроті обов’язково збираються строковики попередніх призовів, що вже звільнилися у запас. Цього року, зі слів капітана Олега Баляса, приїхало майже 70% “дембелів”. Це хороший спосіб “старим” поспілкуватися із “молодими”, показати “майстерклас”. Звичайно, що всі новачки проходять посвяту у десантники після здійснення першого стрибка. Але головний ритуал у колективі підрозділу – прийняття кандидатів, які успішно пройшли складні випробування та тести, до свого братства. Зазвичай для солдатів-строковиків термін, що передує цій події, розтягується на довгих три місяці. Коли вони проходять первинну військово-професійну підготовку, опановують тактику дій, озброєння та військову техніку, затято тренуються на “стежці розвідника”. Крапку в процесі становлення ставить полігон, де відбуваються випробування. Ті щасливці, хто успішно складає тести, отримують право віднині іменуватися розвідниками та носити невеличку відзнаку із зображенням символу розвідки – чорного кажана.

Володимир Скоростецький