Колись авторитетні міжнародні організації в області підтримки безпеки, у тому числі ООН, ОБСЄ і Рада Європи, частково або повністю втратили важелі впливу на врегулювання криз і збройних конфліктів. Зокрема, це виразно проявилося під час збройного конфлікту на Південному Кавказі в серпні минулого року, коли вказані організації практично не змогли застосувати реальний вплив на врегулювання ситуації в регіоні. Те саме можна сказати і про спровокований Росією “газовий” конфлікт з Україною (і зі всією Європою в цілому) в грудні-січні 2008 – 2009 років. Відсутність реальних механізмів вироблення консолідованих рішень міжнародного співтовариства в області безпеки стимулює бажання країн — учасниць конфлікту до застосування військової сили як єдино можливого способу досягнення своїх зовнішньополітичних цілей.  

На цьому фоні ще одним джерелом нестабільності є регіональні амбіції окремих держав, які намагаються посилювати свої позиції шляхом створення зброї масового ураження і ракетних технологій. Перш за все це Іран і Північна Корея — держави, які розвивають технології, які допускають створення ядерних боєприпасів.  

Ці виклики і загрози національній безпеці України реалізуються в першу чергу прихованими і відкритими методами політико-дипломатичного, економічного, енергетичного й інформаційного впливу. Комплексний характер нових загроз, надзвичайно висока небезпека інформаційної дії на націю і у тому числі чітка спрямованість інформаційних атак сусідніх держав на розмивання основ української державності, дискредитацію держави і її керівництва, нівеляцію культури і традицій народу, розпалювання сепаратистських настроїв, виправдання порушення територіальної цілісності, непорушності державних кордонів і ліквідації суверенітету країни.

В той же час, якщо йдеться про військовий вимір безпеки, вже існують прецеденти перегляду міжнародних договорів, що не сприяє поглибленню заходів довіри і безпеки на європейському континенті. Однобічна спрямованість Будапештського меморандуму відносно добровільної відмови України від ядерної зброї довела невідповідність цьому рішенню підходів з боку ядерних країн (США, Росії, Франції, Великобританії і КНР) в частині надання гарантій безпеки і суверенітету України. Істотно нагнітає ситуацію тривала стагнація у вирішенні проблем невизнаних республік на пострадянському просторі і, як наслідок, активація “заморожених” конфліктів поблизу кордонів України. Викликає стурбованість те, що припинилися делімітація і демаркація державного кордону України з Російською Федерацією (РФ) в Керченській протоці й Азовському морі. Російська сторона не бажає говорити про підготовку до виводу свого Чорноморського флоту з території України. При цьому відбувається збільшення військових витрат, посилення повітряного і військово-морського компонентів армій Причорноморських держав (РФ, Туреччині, Грузії).

В результаті характер геополітичних змін воєнно-політичної обстановки в світі, Європі і в Чорноморському регіоні, стан і підходи до вирішення сучасних збройних конфліктів, затягування процесу приєднання України до євроатлантичної системи колективної безпеки вимагають перегляду поглядів і підходів до забезпечення обороноздатності держави оптимальними способами. При цьому політичне і військове керівництво країни в середньостроковій перспективі має розраховувати виключно на власні сили.

Вибір орієнтиру на реальні можливості стосується не лише відповідного фінансування оборонних потреб, технічного переоснащення армії, але і формування інтегрального підходу до вирішення завдань із протидії існуючим викликам і загрозам шляхом формування оптимальних механізмів і способів протидії.

Виникнення нових викликів і загроз світовій і регіональній стабільності викликає відповідну реакцію провідних держав світу, що знаходить своє віддзеркалення в зміні їхніх концептуальних підходів до забезпечення національної безпеки. Перш за все це стосується розвідки, яка за своїм призначенням є основним інструментом своєчасного виявлення можливих загроз життєво важливим інтересам держави, а також інформування його керівництва про реальні і потенційні проблеми у зазначеній сфері.

При цьому нові виклики формують перед розвідувальними спільнотами всіх країн схожі завдання, тому в цілому можна опосередковано говорити і про вибір в чомусь схожих стратегій протидії загрозам, які мають міжнародний характер. Зокрема, прикладом такого підходу стала розробка в США нової Національної розвідувальної стратегії, відкрита версія якої була опублікована у вересні цього року. Документ уточнює основні загрози національній безпеці США на найближчі чотири роки, а також визначає пріоритетні завдання розвідувальному співтовариству країни щодо їхнього своєчасного попередження і нейтралізації.

Серед негативних чинників і тенденцій у розвитку обстановки відмічаються: наслідки світової фінансово-економічної кризи, які призводять до посилення економічної і воєнно-політичної нестабільності в світі, а також можуть підірвати основи демократії в країнах, які розвиваються; існування “проблемних” країн і режимів; глобальні кліматичні зміни; загострення конкуренції за доступ до природних ресурсів (перш за все до енергоносіїв, прісної води та сільськогосподарських земель); виникнення і поширення нових небезпечних епідеміологічних захворювань.

Виходячи із вказаних загроз, уточнено головні завдання розвідувального співтовариства, які включають: боротьбу з тероризмом і екстремізмом; протидія поширенню зброї масового ураження; попередження керівництва країни про стратегічні загрози національній безпеці держави; активізацію контррозвідувальної роботи; підвищення рівня захищеності американської інформаційної і кібернетичної інфраструктури; розвідувальне забезпечення операцій (в першу чергу — із боротьби з тероризмом, поширенням ядерних і ракетних технологій, а також нелегальним обігом наркотиків) як за межами національної території (у Іраку, Афганістані, Ірані), так і безпосередньо всередині країни.

В рамках вирішення цих завдань основні зусилля розвідувального співтовариства передбачається зосередити на трьох основних напрямах, у тому числі: постійному моніторингу об’єктів, що вимагають негайного реагування; забезпеченні безпосередньої участі співробітників аналітичних підрозділів в процесі планування операцій; розподілі інформації і підтримці безперервного інформаційного обміну з органами державної влади, цивільними установами та іноземними партнерами.

В цілому всі ці питання є актуальними і для України, яка з огляду на своє геополітичне положення знаходиться в одному з ключових регіонів світу на лінії перетину інтересів трьох світових цивілізацій, а саме: Заходу (США/ НАТО/ЄС), Сходу (Росії та її союзників), а також в деякій мірі — мусульманського світу, представником якого залишається Туреччина, а через неї — країни Близького і Середнього Сходу та Північної Африки.

Власні політичні й економічні інтереси в Центральній і Східній Європі (а отже, і відносно України) мають й інші світові центри сили. Зокрема, це стосується Китайської Народної Республіки, яка виявляє чималий інтерес до українських технологій в різних сферах (в першу чергу — військовій), а також розглядає Україну як широкий ринок збуту для своїх товарів і джерело сировини (в основному металопрокату) для власної промисловості.

Разом з позитивними наслідками, а саме — широкими можливостями для України розвивати політичні й економічні стосунки з провідними державами світу зазначені обставини створюють і ряд прямих загроз її національній безпеці. Перш за все серед подібних загроз слід назвати можливість втягування України в протиріччя, а у ряді випадків – і у пряме протистояння між різними центрами сили, що стає особливо небезпечним в умовах підвищення агресивності зовнішньої політики Росії, а також дислокації на українській території російського Чорноморського флоту. Не дивлячись на так зване “перезавантаження” американсько-російських стосунків, вони як і раніше далекі від ідеалу і характеризуються рядом серйозних проблем, головними з яких залишаються спроби Москви відновити поділ сфер контролю в світі (звісно, з поверненням під своє крило України та інших країн колишнього СРСР).

Крім того, Україна безпосередньо межує з Чорноморським регіоном, який останнім часом набуває дедалі більшого значення як одна з нових, альтернативних доріг транзиту каспійських і центральноазіатських енергетичних ресурсів на зовнішні ринки. У свою чергу, це призводить до загострення боротьби за вплив у регіоні між провідними державами світу, посиленню конкуренції між різними транспортно-енергетичними проектами, а також загострення регіональних протиріч. Більш того, саме Чорноморський регіон став точкою перетину геополітичних інтересів США/НАТО/ЄС, Росії і Туреччини, що ще більше посилює напруженість поблизу південних кордонів України.

Останнім часом свідченням зазначеної тенденції стала російська воєнна агресія проти Грузії в серпні минулого року, фактичне блокування процесу врегулювання придністровського конфлікту, а також активізація диверсійно-терористичної діяльності бойовиків на Північному Кавказі, який уже, по суті, вийшов з-під контролю Кремля.

Слід також відзначити масштабну мілітаризацію Чорноморського регіону в рамках розгортання нових військових баз, посилення угрупувань військ разом з їх переоснащенням на сучасні види озброєння і військової техніки, а також активізації і нарощування масштабів військових навчань суміжних держав, а саме — в безпосередній близькості від українських кордонів. Тут само, у Чорноморському регіоні, зосереджені й основні потенційні територіальні претензії до України (перш за все, до Севастополя і Криму), а також залишилися невирішеними питання розділу шельфових зон і морських акваторій.

Реальну небезпеку для України становлять й інші загрози загальносвітового і регіонального характеру, у тому числі міжнародний тероризм, поширення ядерних технологій, нелегальна міграція, незаконне транспортування наркотиків, морське піратство, а також глобальні кліматичні зміни.

Прикладами подібних явищ можна вважати збереження, а у ряді випадків і посилення напруженості обстановки в районах виконання завдань українськими миротворцями: у Іраку, Афганістані, Судані, Косово, інших країнах і регіонах. Слід також відзначити систематичні випадки захоплення морськими піратами судів з українськими екіпажами і громадянами на борту біля берегів Сомалі.

На цьому фоні окремим аспектом, що становить реальну загрозу українській державі і що вже приніс чималий збиток її національним інтересам, залишаються масштабні і цілеспрямовані інформаційні кампанії проти України з боку ряду держав, які набувають характеру відкритих інформаційних війн. Наслідком таких війн вже стали прояви розколу українського суспільства за політичними, національними й релігійними ознаками. Особливо гостро ця загроза виявляється в даний час з наближенням президентських виборів в Україні, які розглядаються окремими державами і політичними силами як слушна нагода для досягнення своїх цілей відносно української держави.

Новими потенційними джерелами загроз і викликів світовій стабільності стають явища глобалізації світових економічних і фінансових процесів. З одного боку, ці процеси дозволяють прискорити світовий прогрес, а з іншого — створюють додаткові можливості для виникнення світових криз, у тому числі спеціально організованих окремими фінансово-олігархічними угрупуваннями для незаконного здобуття або відмивання грошей.

Ще одним новим явищем стає розвиток сучасних інформаційних технологій, які дозволяють здійснювати глобальний обмін інформацією. Водночас це відкриває шлях кібертероризму, який становить найбільшу небезпеку для технологічно розвинених країн світу.

В цілому всі ці негативні чинники, ризики і загрози підвищують роль і значення українських спеціальних служб в забезпеченні національної безпеки України, її територіальної цілісності і суверенітету. Це, у свою чергу, висуває і нові вимоги до розвідувальних органів, які повинні працювати активніше, більш рішуче і, можна навіть сказати, наступально. До речі, в інтерв’ю журналу “Військо України” теперішній глава військової розвідки Віктор Гвоздь заявив, що національна розвідка має бути агресивною і “являти собою роботу на випередження можливих загроз національній безпеці української держави адекватно до сучасного високотехнологічного світу. Така розвідка має бути ефективною організацією, здатною покрити весь спектр існуючих і перспективних викликів Україні і включити до свого складу космічний, радіо-, радіоелектронний і агентурний компоненти”.

Звичайно ж, має рацію Віктор Гвоздь і в іншому аспекті: вірність своїй справі військової розвідки, як і решти українських спецслужб, має не менше, а можливо і більше значення, ніж технічне оснащення і кваліфікація фахівців. І це стосується інтересів України, а не будь-яких політичних сил, якими б привабливими не здавалися їхні програми для конкретної людини. В першу чергу, такими українськими інтересами є збереження незалежності, територіальної цілісності, єдності і національної самобутності України, що є основною гарантією її збереження як суверенної держави.

В той же час вірність справі українських спецслужб не означає їхньої відмови від конструктивної співпраці за всіма загальними напрямами із спецслужбами інших держав, коли це відповідає загальним інтересам всіх сторін.

У свою чергу, подібна взаємодія є одним із шляхів (механізмів) зближення України з існуючими системами колективної безпеки, що сприяє підвищенню рівня безпеки самої Української держави.

Слід підкреслити, що поглиблення стосунків України з НАТО не перешкоджає розвитку її співпраці з іншими системами колективної безпеки, зокрема з Шанхайською організацією співпраці. Тим більше, що і країни НАТО та ШОС, і Україна мають загального противника в особі непримиренного ісламістського екстремізму.

У зв’язку з цим ані євроатлантична інтеграція України, ані агресивність українських спецслужб у тому змісті, як це розглядалося вище, не являє загрози жодній цивілізованій державі, у тому числі й Росії, яка, так або інакше, залишається одним з найближчих українських сусідів. Навпаки, вочевидь, така позиція України більш ніж відповідає власним інтересам Росії, дозволяючи їй знайти через співпрацю, а не конфронтацію з Україною ще тісніші точки дотику із Заходом.