ЄВГЕН БЕРЕЗНЯК: "НАШ ІНФОРМАТОР, ОФІЦЕР АБВЕРУ КУРТ ГАРТМАН, БУВАЛО, ЯК ЗАВЕДЕ: "ШИРОКА СТРАНА МОЯ РОДНАЯ!" РАДЯНСЬКІ ПІСНІ ВІН РОЗУЧИВ В НІМЕЦЬКІЙ РОЗВІДШКОЛІ"
"ФАКТИ"
Легендарний розвідник, прототип героя фільму "Майор Вихор" Євген Березняк розповів "ФАКТАМ", як в 1945 році зустрічав Перемогу у Великій Вітчизняній війні за колючим дротом в таборі НКВС
 |
Герою України, заслуженому педагогові Євгену Березняку, частину біографії якого Юліан Семенов поклав в основу роману та сценарію до фільму "Майор Вихор", в лютому цього року виповнилося 95 років. Привітати генерал-майора запасу з ювілеєм і вручити орден "За заслуги" I ступеня приїжджав Президент Віктор Ющенко. Знаменитий ветеран сьогодні рідко залишає свою київську квартиру. Останнім часом він майже повністю втратив зір, тому сумнівається, що зможе брати участь у заходах, присвячених Дню Перемоги. Але бадьорість духу й відчуття гумору Євгену Степановичу не позичати. Він із задоволенням розповідає про зустрічі з російським послом Віктором Черномирдіним, який не забуває легендарного розвідника. Досі зі сміхом згадує, як одне західне видання написало, що Краків від знищення в роки війни врятував Папа Римський, умовивши Гітлера не підривати древню столицю Польщі. Євген Степанович чудово пам'ятає всі деталі операції розвідгрупи "Голос", яку він перетворив на розвідувально-диверсійний загін і 156 днів командував ним у ворожому тилу. |
Уродженець Дніпропетровська працював до червня 1941-го вчителем, директором школи, потім завідуючим Львівським міським відділом народної освіти. Під час війни Євген Березняк став активним учасником дніпропетровського підпілля, пройшов навчання у розвідшколі в Москві, і у ніч з 18 на 19 серпня 1944 року Євген Степанович з двома колегами десантувався на територію окупованої німцями Польщі. Шансів вижити у них практично не було... Але всі дивом повернулися додому, а напханий вибухівкою древній, прекрасний Краків був узятий радянськими військами цілим і неушкодженим. Напередодні святкування 9 Травня Євген Березняк поділився своїми спогадами з "ФАКТАМИ".
"На мене частенько писали доноси в органи: мовляв, не говорить, де воював, а тому цілком може виявитися ворожим шпигуном"
Євгене Степановичу, де вас застало повідомлення про беззастережну капітуляцію Німеччини?
У Дрездені, на Ельбі, де я служив в званні капітана у розвідвідділі штабу фронту. Ми тоді всі патрони вистріляли, салютувавши перемозі. А у день військового параду (24 червня 1945 року. - Авт.) я був під Москвою... за колючим дротом, у таборі НКВС для офіцерів. Радистка Ольга - в аналогічному закладі, де утримувалися рядові радянські солдати й сержанти, що побували в полоні. Лише завдяки великому впливу мого викладача з розвідшколи, полковника Василя Євенко, нас не відправили до штрафбату на японський фронт, а незабаром випустили.
Образа на контррозвідників залишилася?
Тоді була страшна образа. По відношенню до людей, на яких лягла підозра, у системі панувало страшне хамство... У таборі НКВС морально мені було куди важче, ніж у гестапівській камері. Там - зрозуміло, що переді мною ворог. А тут начебто свої... Але ставлю себе зараз на місце чекістів й не засуджую, тому що повірити в таке майже неможливо. Спочатку моя втеча з гестапо, потім втеча Ольги, робота німецької контррозвідки на нас, служба мого заступника Олексія Шаповалова (прізвисько Гроза. - Авт.) в абвері (орган військової розвідки й контррозвідки Німеччини. - Авт.) - все здавалося неймовірним. Нам не вірили, слідчий продовжував стверджувати, що з гестапо лише дві дороги: або на той світ, або зрада.
Після звільнення протягом багатьох років відчував пильну увагу КДБ до своєї персони, хоча обіймав досить високі посади. Пам'ятаю, мені навіть до Польщі не дозволили поїхати. У ЦК партії, у відділі міжнародних зв'язків, сказали, що там, мовляв, ситуація неспокійна, складна, тому ми не можемо дозволити вам поїздку до Кракова. Я тоді їм кинув: "Можна подумати, у 1944 році, коли мене до окупованої німцями Польщі закидали, ситуація була спокійною". Повністю реабілітували мене в 1965 році, коли почали нагороджувати орденами, давати звання. Тоді ж дозволили поїздки за кордон.
Тобто коли з операції "Голос" зняли гриф секретності?
Так, через 20 років після війни вийшов указ Президії Верховної Ради СРСР про нагородження мене орденом Вітчизняної війни I ступеня. Навіть мій батько, що прожив після перемоги дев'ять років, був упевнений, що я під час війни десь партизанив. У автобіографії я довгі роки писав: служба в армії, номер частини такий-то. Тому, коли працював в Міністерстві освіти начальником управління шкіл, на мене частенько писали доноси до вищих органів. Мовляв, не говорить, де воював, а тому цілком може виявитися ворожим шпигуном. Та й звідки їм було знати, що я розвідник? Адже для всіх під час війни я був "капітаном Василем Михайловим", а до цього, у роки підпільної роботи в Дніпропетровську, мене знали як місцевого німця на прізвище Бем... На початку 1966 року "Комсомольська правда" опублікувала статтю під назвою "Місто не повинне померти!" У передмові до публікації маршал Василь Соколовський писав: "Все, розказане тут, відповідає дійсності й підтверджується документами, які знаходяться в архіві Генерального штабу під грифом "Зберігати вічно, знищенню не підлягає". Там була правда про діяльність моєї групи та про порятунок Кракова. Власне, від тієї статті й відштовхувався в якійсь мірі Юліан Семенов.
"На тифозних вошей на краківській барахолці Тандета був підвищений попит"
І все-таки як вийшло, що, десантувавшися, ви одразу потрапили до рук німців?
Пілот обіцяв висадити нашу групу - мене, Грозу, радистку Грушу (Асю Жукову. - Авт.) тютелька в тютельку. Як виявився пізніше, висадив за 100-120 кілометрів від Кракова. Я приземлився прямо на шосейну дорогу - ледве встиг відтягти парашут в кювет. Машини промчали повним ходом. Чув обривки якихось пісень, німецьку мову. Закопав парашут, подаю умовний сигнал - скребу фінкою по лопаті, у відповідь - ані звуку. Довкола населені пункти, залізниця і шосе. Явно не той квадрат, де нас повинні були скинути... Сів на пеньок та непомітно для себе задрімав. Далася в знаки втома - не спав майже дві доби. Прокинувся від ударів чобітьми. Рвонувся до зброї, та руки вже були намертво скуті сталевими наручниками. Думаю, все: був "Голос" і немає "Голосу". Волочать мене жандарми по дорозі і, чую, говорять: "Гольдфіш, гольдфиш" - золота рибка, значить. Ще б пак, до рук німців потрапив мій портфель з батареями для рації, великою сумою доларів, німецьких марок, польських злотих, а також пістолет ТТ й фінка. Як ви розумієте, цього було достатньо, аби жандарми зрозуміли, з ким мають справу. Дві доби просидів у жандармерії, але мене не допитували. Чи то тому, що тоді були вихідні, чи то жандарми просто не хотіли ділитися знайденими при мені грошима з гестапівцями...
Двічі уві сні до мене у камеру приходила моя мама, обіймала, заспокоювала, просила потерпіти... Перед завданням я ретельно вивчав Краків по знімках. Пригадав, що на одній із площ розташований ринок. І у мене народилася ідея: якщо навіть не вдасться втекти, так хоч загину на площі, серед людей, а не в камері смертників, під тортурами. В понеділок вранці я з'явився перед гером комендантом, який сказав: "Ви єсть золотая ріпка. Я єсть старий ріпак. Пудєт ріпка говорійт или молчайт?" І по обличчю мене з розмаху... "Зізнався" після того, як мене, лежачого на підлозі, привели до тями холодною водою. Сказав, що я радянський марш-агент (так званий зв'язковий), повинен передати гроші і батареї нашим резидентам у Кракові, отримати пакет і повернутися назад. Зустріч запланована на краківській барахолці Тандета з 24 по 27 серпня, де під виглядом продавця кишенькових годинників "Омега", в темно-синьому костюмі з англійського бостону, з верхньої кишені піджака якого виглядає рожева хустка, я нібито повинен "прогулюватися". До мене підійде людина середнього віку й запитає: "Коли ви приїхали з Києва?" Я повинен відповісти: "У середу". Речі, знайдені у мене, підтверджували цю версію. Загалом, мені повірили. Дозволили вмитися, до камери принесли макарони зі свининою, пиво й баночку штучного меду.
І довго годинники продавали?
Два дні. Втекти було практично неможливо. Мені наступали на п’яти, ринок оточили. Я заламав таку ціну за годинник, що покупці відходили розчаровані. А торгувалися у Кракові відчайдушно. Продавалося й купувалося практично все: запальнички, голки, бюстгальтери, порнографічні листівки, старовинні видання Біблії й навіть тифозні воші. Купували їх солдати маршових рот, віддаючи перевагу тифозному бараку замість фронту. До речі, цей товар мав підвищений попит. На третій день я сказав слідчому, що з таким "хвостом" працювати не можна, мовляв, навіть дитина зрозуміла б, що це люди з гестапо. Таким чином, 5-6 метрів вільного простору я відвоював. Йду, шукаю вдалий момент для втечі, як раптом у самому центрі ринку пролунали постріли.
Як мені стало відомо пізніше, стріляли жандарми, що ловили валютників. Виникла паніка, і натовп сам поніс мене. По дорозі стягнув з когось капелюх, насувнув на себе і прохідними дворами, провулками пробрався до Вісли, а потім на запасну явку, у Рибну. До Кракова мені тепер дорога була закрита, адже мої відбитки пальців та фотографії "засвітилися" в місцевому гестапо. Груша вже була на місці. Вона приземлилася теж далеко від місця призначення, на чиїхось городах. Рацію швидко закопала, так що знайти її було вже неможливо. Грушу влаштували покоївкою до мадам Гофф - дружини віце-прокурора Кракова, до нього частенько навідувалися високопоставлені гітлерівські чиновники та офіцери вермахту. Нашою радисткою стала Ольга Комар (Єлизавета Вологодська - Авт.) з попередньої групи "Львів", командир якої виявився зрадником.
"Товариші, коли я працював в абвері, то отримував зарплату більше, ніж зараз в обкомі партії"
Ваш заступник Олексій Шаповалов теж, здається, невдало приземлився?
Гроза прийшов на явку через декілька днів після мене. Відразу виклав на стіл купу справжніх документів: посвідчення робочого військового заводу "Остхютте", німецький пропуск (аусвайс) та продовольчі картки. Він приземлився в 128 кілометрах від Кракова, прямо у ставок у Верхній Силезії. Там міста примикають одне до одного, а між ними ходять трамваї. Не довго думаючи, Олексій сів в один із них, зійшов на базарній площі, пообідав у ресторані, над яким величезними буквами було написано: "Нур фюр дойче" (лише для німців), розрахувався рейхсмарками. Потім потинявся містом, влаштував скандал в "Українському допомоговому комітеті". Мовляв, сидите тут, тилові щури, а нам, постраждалим від Совєтів, хоч пропадай! Коротше, Олексій примудрився отримати компенсацію за збитки, понесені при "поспішній втечі", продовольчі картки й направлення на завод. За три тижні Гроза налагодив контакт не лише з місцевими польськими патріотами, але й з контрабандистами, які доставляли з рейху до польського генерал-губернаторства дефіцитні товари. Вони й допомогли йому дістатися до Кракова.
Чи подобається вам фільм "Майор Вихор", знятий в кінці 60-х років?
Претензій до сценариста фільму "Майор Вихор" Юліана Семенова у мене немає. Зі мною письменник зустрітися не побажав, але зателефонував і пояснив, що створює художній твір і не хотів би, аби на сюжет дуже впливали документи. У Юліана Семенова був доступ до архіву. І фільм у цілому вийшов непоганим, дивитися його дуже цікаво, хоча і є деякі відступи від правди. Кабель я не перерізав, та й залишився живий, а не загинув, як головний герой фільму. У житті було трохи по-іншому. Ми передали до Центру орієнтири, схему і план мінування міста. Наші військові частини увійшли до Кракова саме з того боку, де розташовувався пункт управління вибухом. Перерізавши кабель, штурмова група радянських солдат у ніч на 18 січня 1945 року атакувала форт, в підвалах якого знаходився пульт управління. Краків був врятований, а група "Голос" пішла разом із стрімко наступаючим Першим Українським фронтом. До речі, інженера Курта Пеккеля, що керував ділянкою будівництва укріплень в районі Кракова, ми взяли за три тижні до початку наступу наших військ, а не у день звільнення Кракова, як показано у фільмі. Навіщо в біса він нам потрібний був у момент початку наступу військ, коли його інформація була вже непотрібною?
Розкажіть, як ваші хлопці його зловили?
Овсій Близняков, Семен Ростопшин та Мітя-циган, одягнені в шинелі поліцаїв, декілька днів грали роль гуляк з пляшкою самогону у руках та акордеоном на плечі неподалік від юудинку, де жила польська вдова пані Зося. Її зазвичай в один і той же час відвідував майор Курт Пеккель. Хлопці навмисне крутилися на очах, і німець нічого не запідозрив, коли вони підійшли до нього й запропонували випити. Курт відмовився. Мітя направив на нього пістолет, а Овсій влив у німця півлітра першокласного шнапсу. Зняли з майора мундир, начепили акордеон, поклали у віз. І це серед білого дня, у двохстах метрах від німецького гарнізону! У такому вигляді його привезли до мене. Під час обшуку ми виявили у Пеккеля квиток члена нацистської партії з 1925 року №10340. До речі, члени партії, номери квитків яких були до 20-ї тисячі, мали право безперешкодно входити до рейхсканцелярії самого фюрера. Протверезівши, Курт сумлінно й з найменшими деталями намалював план оборонних споруд Кракова і, будучи інженером, спланував, як можна замінувати місто. Його версія повністю підтвердилася. Краків, до речі, дуже зручний для мінування: вузькі вулички, старі каналізації давали можливість закласти вибухівку і забезпечити повне обвалення всіх будівель.
А звідки з'явилася перша інформація про мінування Кракова?
Про свої підозри з цього приводу повідомили наші польські друзі. Німці ночами у закритих машинах підвозили динаміт й закладали його під старовинні будинки. Пізніше з'ясувалося, що Краків і його околиці буквально начинені всілякою вибухівкою. Багато достовірних і дуже важливих відомостей добув наш інформатор, начальник третього відділення військової контррозвідки (абверу) Курт Гартман. Це був інформатор з дуже великими можливостями. Саме він допоміг втекти радистці нашої групи - Ользі, попросивши її передати, що Курт Гартман пропонує свої послуги радянській розвідці. Ми були приголомшені. Після перевірки йому дали прізвисько Правдивий. Гартман був з прибалтійських німців, його мати - російська, тому він відмінно знав російську. Курт добував відомості про агентуру, заслану у радянський тил, врятував від провалів декілька наших розвідгруп: він попереджав, що в такому-то районі запеленгували сигнал, і групи встигали відійти. Крім того, хитрий Курт примудрився влаштувати на роботу в абвер мого заступника Олексія Шаповалова: представив його своєму шефові як колишнього поліцая. Гроза отримав пропуск з правом проїзду по всіх зонах краківського укріпрайону і зарплату у розмірі 500 марок.
Врешті-решт наша група повністю "розшифрувала" 17-у гітлерівську армію. До Центру пішла інформація про дислокацію всіх її дивізій, розташування штабів, укріплень, мінних полів. Знали навіть, скільки в дивізіях зброї, скільки людей похилого віку, хлопців... Завдяки цим даним були збережені десятки тисяч життів радянських солдат. План гітлерівського командування: нав'язати наступаючим частинам Першого Українського фронту вуличні бої, заманити до пастки й підірвати місто - був зірваний. Операція із взяття Кракова мала колосальне значення. Але без Гартмана, Олексія Шаповалова, солдат маршала Конева і польських патріотів зробити це було б неможливо.
Як надалі склалася доля Курта Гартмана?
Після війни він потрапив до табору для військовополонених, пізніше був нашим резидентом у ФРН, потім у Стамбулі. У мене залишилися його листи. Курт Гартман помер у 1983 році.
А чи живий сьогодні Олексій Шаповалов?
На жаль, він помер в 1998 році. Олексій був веселим, енергійним і товариським парубком. До речі, на першу зустріч з Гартманом, яка відбулася у лісі, ходив саме Олексій. Запасливий Шаповалов приніс з собою ковбасу, сало й горілку. Гартман зізнівся, що у німецькій розвідшколі його вчили пити по-російськи, тобто залпом. При цьому інструктор повідомив, що через невміння так пити провалився чи то у Сталінграді, чи то у Горькому дуже цінний агент. До речі, Олексій пізніше розповідав, що Гартман був вельми міцний до випивки і рідко п'янів. Єдине, що собі дозволяв, так це невеликі сольні концерти. Співав добре, як правило, "Катюшу", частіше за інших пісень - "Широка страна моя родная!" Як заведе: "Утро красит нежным светом стены древнего Кремля. Просыпается с рассветом вся советская страна!" Шаповалів йому: "Курт, ти що робиш? Не дражни гусей". А він: "Та ну їх всіх у баню!" Цих пісні Курт навчився у німецькій розвідшколі.
Через багато років нас запросили на прийом до польського посольства в Києві. Там зібралося вище партійне керівництво республіки, КДБ, командувач Київським військовим округом... Олексій візьми та й ляпни: "Товариші, коли я працював у абвері, то отримував зарплату більше, ніж зараз в обкомі партії". На ті часи жарт був явно невдалим. Але все обійшлося. До речі, якби я відразу ж доповів у Центр про свою втечу з гестапо, не виключено, що Олексій отримав би наказ ліквідовувати мене і очолити групу.
Ніхто не знав, що ви побували в гестапо?
Ніхто. Я думав лише про операцію, а моє зізнання могло викликати підозри. Після повернення з ворожого тилу нашу групу зустрічали на високому рівні і готувалися представити до високих нагород. А тут я подаю рапорт про те, що побував у гестапо, утік. У командування був шок. Кажуть, якщо раніше не сказав, хто тебе зараз за язика тягнув? Совість. Я після втечі твердо вирішив: повернемося - про все доповім.
Олександр ГАЛУХ
