Хрещений батько наших «штірліців» Юрій Левченко: «У розвідці зрадників не було»
03.09.2009, 14:26 // Марина Марченко, для «Нової» газети
 |
“Я нічого героїчного не здійснював. На амбразуру не лягав і в сейфі у Геббельса не рився. Просто працював і жив. А якщо щось і вдалося важливе зробити для країни, про це можна буде говорити років так через 20, а може і через 100.” Напередодні свята воєнної розвідки України (7 вересня) ми зустрілися з Юрієм Тимофійовичем — генерал-майором запасу, президентом Фонду ветеранів-розвідників, який стояв біля витоків її створення і який понад 30 років віддав їй, рідній.Він розповів про те, як ця нелегка справа зачиналася в нашій Вітчизні, про свою донезмоги засекречену професію і трохи про себе. На превеликий жаль шпигунської братії, родоначальник військово-дипломатичної служби України не видав жодної таємниці — ні державної, ні навіть особистого масштабу. |
Але було цікаво. Що ж в цьому дивовижного? Справжній професіонал.
— Юрію Тимофійовичу, розкажіть, з чого починалася українська розвідка?
— 7 вересня 1992 року був підписаний Указ Президента України про створення Управління військово-стратегічної розвідки. Люди мого покоління, та й ті, хто молодший, – усі ми вихідці із лав розвідників Головного управління Радянського Союзу. Але коли народилася незалежна Україна, постало питання про створення власної розвідувальної структури. На той момент ні у кого не було ані досвіду, ані знань щодо розбудови розвідки державного рівня. Три округи, які на території України існували, — Київський, Прикарпатський і Одеський, — мали свої розвідувальні комплекти, але вони були локального характеру. Складність полягала і в тому, що сама по собі ця структура завжди була закрита. Це зараз почали писати про розвідників, а в Радянському Союзі прочитати інтерв'ю з людиною нашої професії були неможливо. Перший розвідник, про якого дізналася країна, був Ріхард Зорге. Потім дізналися про Льва Маневича, потім з'явилася публікація про Березняка (майора Вихора). Тобто ніяких допоміжних матеріалів, документів у творців української розвідки спочатку не було. Та й крім ентузіазму і великого бажання, була потрібна і політична воля.
— Хто саме стояв у витоків військової розвідки країни?
— Я вважаю, що велика заслуга в цьому нашого першого президента — Леоніда Кравчука, начальника Генерального штабу (на той час) Анатолія Лопати і міністра оборони Олександра Кузьмука. Вони зробили все можливе, щоб наша розвідка відбулася. Першим начальником Головного управління було призначено Олександра Скипальського. І в колективі, який зібрався і створював наше Управління в 90-і роки, практично не було випадкових людей. Усі працювали, як єдиний організм, днями й ночами. Потрібно було робити все паралельно: і саму структуру розробляти, і військово-дипломатичну службу в посольствах налагоджувати.
— А взагалі в розвідку потрапляють випадкові люди?
— Безумовно. Були і зрадники, але нашу українську розвідку Бог милував, за роки незалежності не було жодного випадку. А ось за всю історію радянського періоду були. Ті ж Суворов і Поляков, та й інші, що стало надбанням гласності.
— А як Ви стали розвідником — мріяли з дитинства?
— Такого не буває, щоб хтось ще дитиною, наспівуючи «17 миттєвостей весни», мріяв стати Штірліцем. Ось і я потрапив до лав розвідників випадково, як і багато інших. У моєму роду військових не було, та і в маленькому містечку, де я народився, теж військові не стояли. Але так склалося, що я, будучи вже старшим лейтенантом і командиром роти, пройшов складну систему відбору і став розвідником.
— Тобто, сама доля Вас знайшла. А за що все-таки взяли, що у Вас знайшли особливого?
— За божевільну красу і великий розум (жартує). Я не був вундеркіндом. Просто молодий лейтенант з нормальною біографією. Система відбору в кожній країні індивідуальна. Далеко не всім відомо, за якою системою його відібрали, тому й для мене це в певному сенсі загадка.
— Де ж Ви здійснювали свої героїчні подвиги розвідника?
— Нічого героїчного я не здійснював. На амбразуру не лягав і в сейфі у Геббельса не рився. Просто працював і жив. А якщо щось і вдалося важливого зробити для країни, про це можна буде говорити років так через 20, а може й через 100.
— А чому? Як визначається строк, після якого можна подвиг в ім'я своєї країни зробити надбанням громадськості?
— Якщо людина виконала якесь завдання, то через деякий час слід вивчити, чи є зв'язок між операцією, яка проводилася колись, з сьогоднішнім днем. Якщо такого «містка» вже не існує, можна про це говорити. Так, як ми сьогодні говоримо про операцію з порятунку Кракова. Та й про неї дізналися тільки через 20 років. Здавалося б, що тут такого, чому було відразу не розповісти про це? На це були свої причини.
Коли я вчився, у нас викладали люди-легенди, яким доводилося вирішувати завдання не менш складні, ніж тому ж Штірліцові, а може і складніші. Таких людей були десятки. Вони ходили в скромних сірих піджачках, нічим не вирізнялися, а насправді серед них були двічі Герої Радянського Союзу, нагороджені орденами й медалями. Але й помираючи, вони не могли розповісти про це нікому, навіть близьким людям. Адже є секрети, що не мають строку давності.
— Тоді розкажіть про свою роботу, що можна.
— 16 років я прослужив на Далекому Сході, а потім тут, в Україні. Пройшов шлях від командира батальйону до заступника начальника штабу армії. Багато років був заступником начальника Головного управління розвідки МО України, два роки був військовим аташе в Словаччині. Служба під час далекосхідного періоду була складною, але цікавою. До нас приходили найкращі хлопці з тих, які призивалися до армії, переважно з України. Навантаження на них було колосальне — тренування, навчання, стрибки з парашутом. У Далекосхідному окрузі, де ми знаходилися, була постійна бойова готовність. Ну а офіцер в армії, тим паче розвідник, не може сказати підлеглому: «Роби, як я сказав». Він може тільки сказати: «Роби, як я». А це означає, що він сам повинен уміти і стрибати з парашутом, і підтягуватися на перекладині, і багато чого іншого.
— І Ви все це теж робили, і з парашутом стрибали?
— Ну звісно... (сміється).
— Хлопці тоді були краще підготовлені фізично, ніж зараз?
— Мабуть. Першого серйозного наркомана, наприклад, я побачив вже будучи майором (це були 80-ті роки). Практично не було цього раніше в армії.
— А які якості або уміння для розвідника найголовніші?
— Чисто людські. Ті, про які раніше писали на плакатах великими літерами, щоб кожен знав: почуття обов’язку, відповідальності, товариства. Адже в ті часи, коли я служив, в середовищі розвідників не було такого явища, як дідівщина. І не тільки тому, що туди був особливий відбір. Молоді хлопці є молоді хлопці як тоді, так і зараз. Але цей хлопчик тоді знав, що якщо він піде вирішувати серйозну задачу, то сам її ніколи не вирішить. Тому незалежно від того, хто скільки прослужив, вони один за одного і рюкзак носили, і автомат, та й багато чого ще. У такому мікроколективі не може бути дідівщини в принципі, навпаки, там про молодших піклуються і їм допомагають.
— А Ви особисто ностальгуєте за часом, що минув?
— Якщо людина знайшла себе в новому житті, їй ніколи ностальгувати. Багато моїх колег, вийшовши на пенсію, ще, можна сказати, в розквіті сил (в середньому в 50 років), успішно адаптуються в соціумі. І у мене є турботи — робота, ветеранський фонд, діти, онуки.
— Вони пишаються своїм татом і дідусем? Порівнюють Вас зі Штірліцем?
— Напевно, хоча вони багато чого й не знають, я не розповідаю. А що розповідати? Робота є робота. Якби став вчителем, був би вчителем, будівельником — будівельником. Але я пишаюся, що став розвідником, що мене взяли, виявили до мене довіру.
— І не хотіли б собі долі іншої?
— Ні. Хоч це і банальна відповідь, але якби ще раз обирати, обрав би той же шлях. Але це дуже непроста робота. У сучасних молодих людей, які дивляться телевізор, фільми, читають книги (або вже не читають?), складається уявлення про розвідника, що це такий собі суперчоловік, якийсь Джеймс Бонд, який постійно розважається: віскі, жінки, стрільба від стегна... Ні, це професія дуже складна, відповідальна і виснажлива. Спочатку, наприклад, коли розвідник працює «в полі», дуже важко фізично. Здавалося б, чим вище піднімаєшся по кар'єрних сходах, тим легше. Ні, стає ще важче — зростає рівень відповідальності. Коли створювалася наша військово-дипломатична служба, і я керував підготовкою і відправкою людей для роботи за кордон, доходило до того, що я спати не міг.
— Отже, віскі, жінки і стрільба від стегна — це не про Вас?
— Я дотримувався такого правила і учив цьому інших: розвідник закінчується тоді, коли лунає перший постріл. Розвідник повинен прийти, вирішити задачу, піти і щоб ніхто про це не знав. Розвідники, які стріляють, бувають тільки в американських та і в наших теж фільмах.
— Сім'я весь час була з Вами? Як вони витримували всі переїзди?
— Так, сім'я була зі мною. За весь час моєї служби син і дочка змінили 8—10 шкіл. Звичайно, було нелегко. Пам'ятаю, на Далекому Сході вивозив їх, ще маленьких, на коротку дорогу в 10 метрів, щоб вони на асфальті постояли. Але нічого, вони виросли у військовому середовищі, а там дисципліна на першому місці.
— І з дружиною Вам, очевидно, пощастило, адже це дуже нелегка доля для жінки — постійна зміна місця проживання?
— Звичайно, пощастило. Дружина розвідника — це не 40, а усі 80, а в деяких випадках і 90 % успіху. Коли працював в Словаччині, доводилося часто зустрічатися з президентом цієї країни. Ось він приходить до нас на прийом і одразу ж: “А де моя хохлушечка?”, — маючи на увазі мою дружину. І відразу атмосфера зустрічі стає іншою.
— Національна кухня знову ж таки, вареники, мабуть. У Вас дружина готує вареники?
— Та вона все готує. Зараз є з чого, а коли жили на Далекому Сході, дружина уміла все робити з тушкованого м'яса: суп, борщ, плов, печеню і все, що забажаєте. Адже більше нічого не було.
— Юрію Тимофійовичу, професія військового, у тому числі і розвідника, перестала бути престижною. Чи можна повернути їй колишню привабливість?
— Свого часу був ліквідований весь агітаційно-пропагандистський апарат. Тепер вся агітація звелася до того, щоб Іваненка, Петренка і їм подібних обрали народними депутатами. Коли немає ідеологічного виховання, сподіватися, що діти самі по собі виростуть патріотами країни – найглибша помилка. У нас за роки незалежності в країні, яка мала 5 кіностудій союзного значення, не знято жодного серйозного художнього фільму, я не говорю про розвідників, сталеварів, наприклад, про людей інших професій. При тому, що ніхто ці кіностудії не забрав, не вивіз з країни! У тій же Росії роблять чудові фільми, присвячені розвідникам, міліціонерам, кадетам. Адже після серіалу «Кадети» на 40 — 50 % збільшилася кількість дітей, охочих вчитися в цих установах. Нехай вони зроблені іноді занадто просто, десь нарочито, але в них є виховна спрямованість. Я сподіваюся, що і у нас коли-небудь настане такий час.
Джерело: Газета "Новая".
— Юрію Тимофійовичу, розкажіть, з чого починалася українська розвідка?
— 7 вересня 1992 року був підписаний Указ Президента України про створення Управління військово-стратегічної розвідки. Люди мого покоління, та й ті, хто молодший, – усі ми вихідці із лав розвідників Головного управління Радянського Союзу. Але коли народилася незалежна Україна, постало питання про створення власної розвідувальної структури. На той момент ні у кого не було ані досвіду, ані знань щодо розбудови розвідки державного рівня. Три округи, які на території України існували, — Київський, Прикарпатський і Одеський, — мали свої розвідувальні комплекти, але вони були локального характеру. Складність полягала і в тому, що сама по собі ця структура завжди була закрита. Це зараз почали писати про розвідників, а в Радянському Союзі прочитати інтерв'ю з людиною нашої професії були неможливо. Перший розвідник, про якого дізналася країна, був Ріхард Зорге. Потім дізналися про Льва Маневича, потім з'явилася публікація про Березняка (майора Вихора). Тобто ніяких допоміжних матеріалів, документів у творців української розвідки спочатку не було. Та й крім ентузіазму і великого бажання, була потрібна і політична воля.
— Хто саме стояв у витоків військової розвідки країни?
— Я вважаю, що велика заслуга в цьому нашого першого президента — Леоніда Кравчука, начальника Генерального штабу (на той час) Анатолія Лопати і міністра оборони Олександра Кузьмука. Вони зробили все можливе, щоб наша розвідка відбулася. Першим начальником Головного управління було призначено Олександра Скипальського. І в колективі, який зібрався і створював наше Управління в 90-і роки, практично не було випадкових людей. Усі працювали, як єдиний організм, днями й ночами. Потрібно було робити все паралельно: і саму структуру розробляти, і військово-дипломатичну службу в посольствах налагоджувати.
— А взагалі в розвідку потрапляють випадкові люди?
— Безумовно. Були і зрадники, але нашу українську розвідку Бог милував, за роки незалежності не було жодного випадку. А ось за всю історію радянського періоду були. Ті ж Суворов і Поляков, та й інші, що стало надбанням гласності.
— А як Ви стали розвідником — мріяли з дитинства?
— Такого не буває, щоб хтось ще дитиною, наспівуючи «17 миттєвостей весни», мріяв стати Штірліцем. Ось і я потрапив до лав розвідників випадково, як і багато інших. У моєму роду військових не було, та і в маленькому містечку, де я народився, теж військові не стояли. Але так склалося, що я, будучи вже старшим лейтенантом і командиром роти, пройшов складну систему відбору і став розвідником.
— Тобто, сама доля Вас знайшла. А за що все-таки взяли, що у Вас знайшли особливого?
— За божевільну красу і великий розум (жартує). Я не був вундеркіндом. Просто молодий лейтенант з нормальною біографією. Система відбору в кожній країні індивідуальна. Далеко не всім відомо, за якою системою його відібрали, тому й для мене це в певному сенсі загадка.
— Де ж Ви здійснювали свої героїчні подвиги розвідника?
— Нічого героїчного я не здійснював. На амбразуру не лягав і в сейфі у Геббельса не рився. Просто працював і жив. А якщо щось і вдалося важливого зробити для країни, про це можна буде говорити років так через 20, а може й через 100.
— А чому? Як визначається строк, після якого можна подвиг в ім'я своєї країни зробити надбанням громадськості?
— Якщо людина виконала якесь завдання, то через деякий час слід вивчити, чи є зв'язок між операцією, яка проводилася колись, з сьогоднішнім днем. Якщо такого «містка» вже не існує, можна про це говорити. Так, як ми сьогодні говоримо про операцію з порятунку Кракова. Та й про неї дізналися тільки через 20 років. Здавалося б, що тут такого, чому було відразу не розповісти про це? На це були свої причини.
Коли я вчився, у нас викладали люди-легенди, яким доводилося вирішувати завдання не менш складні, ніж тому ж Штірліцові, а може і складніші. Таких людей були десятки. Вони ходили в скромних сірих піджачках, нічим не вирізнялися, а насправді серед них були двічі Герої Радянського Союзу, нагороджені орденами й медалями. Але й помираючи, вони не могли розповісти про це нікому, навіть близьким людям. Адже є секрети, що не мають строку давності.
— Тоді розкажіть про свою роботу, що можна.
— 16 років я прослужив на Далекому Сході, а потім тут, в Україні. Пройшов шлях від командира батальйону до заступника начальника штабу армії. Багато років був заступником начальника Головного управління розвідки МО України, два роки був військовим аташе в Словаччині. Служба під час далекосхідного періоду була складною, але цікавою. До нас приходили найкращі хлопці з тих, які призивалися до армії, переважно з України. Навантаження на них було колосальне — тренування, навчання, стрибки з парашутом. У Далекосхідному окрузі, де ми знаходилися, була постійна бойова готовність. Ну а офіцер в армії, тим паче розвідник, не може сказати підлеглому: «Роби, як я сказав». Він може тільки сказати: «Роби, як я». А це означає, що він сам повинен уміти і стрибати з парашутом, і підтягуватися на перекладині, і багато чого іншого.
— І Ви все це теж робили, і з парашутом стрибали?
— Ну звісно... (сміється).
— Хлопці тоді були краще підготовлені фізично, ніж зараз?
— Мабуть. Першого серйозного наркомана, наприклад, я побачив вже будучи майором (це були 80-ті роки). Практично не було цього раніше в армії.
— А які якості або уміння для розвідника найголовніші?
— Чисто людські. Ті, про які раніше писали на плакатах великими літерами, щоб кожен знав: почуття обов’язку, відповідальності, товариства. Адже в ті часи, коли я служив, в середовищі розвідників не було такого явища, як дідівщина. І не тільки тому, що туди був особливий відбір. Молоді хлопці є молоді хлопці як тоді, так і зараз. Але цей хлопчик тоді знав, що якщо він піде вирішувати серйозну задачу, то сам її ніколи не вирішить. Тому незалежно від того, хто скільки прослужив, вони один за одного і рюкзак носили, і автомат, та й багато чого ще. У такому мікроколективі не може бути дідівщини в принципі, навпаки, там про молодших піклуються і їм допомагають.
— А Ви особисто ностальгуєте за часом, що минув?
— Якщо людина знайшла себе в новому житті, їй ніколи ностальгувати. Багато моїх колег, вийшовши на пенсію, ще, можна сказати, в розквіті сил (в середньому в 50 років), успішно адаптуються в соціумі. І у мене є турботи — робота, ветеранський фонд, діти, онуки.
— Вони пишаються своїм татом і дідусем? Порівнюють Вас зі Штірліцем?
— Напевно, хоча вони багато чого й не знають, я не розповідаю. А що розповідати? Робота є робота. Якби став вчителем, був би вчителем, будівельником — будівельником. Але я пишаюся, що став розвідником, що мене взяли, виявили до мене довіру.
— І не хотіли б собі долі іншої?
— Ні. Хоч це і банальна відповідь, але якби ще раз обирати, обрав би той же шлях. Але це дуже непроста робота. У сучасних молодих людей, які дивляться телевізор, фільми, читають книги (або вже не читають?), складається уявлення про розвідника, що це такий собі суперчоловік, якийсь Джеймс Бонд, який постійно розважається: віскі, жінки, стрільба від стегна... Ні, це професія дуже складна, відповідальна і виснажлива. Спочатку, наприклад, коли розвідник працює «в полі», дуже важко фізично. Здавалося б, чим вище піднімаєшся по кар'єрних сходах, тим легше. Ні, стає ще важче — зростає рівень відповідальності. Коли створювалася наша військово-дипломатична служба, і я керував підготовкою і відправкою людей для роботи за кордон, доходило до того, що я спати не міг.
— Отже, віскі, жінки і стрільба від стегна — це не про Вас?
— Я дотримувався такого правила і учив цьому інших: розвідник закінчується тоді, коли лунає перший постріл. Розвідник повинен прийти, вирішити задачу, піти і щоб ніхто про це не знав. Розвідники, які стріляють, бувають тільки в американських та і в наших теж фільмах.
— Сім'я весь час була з Вами? Як вони витримували всі переїзди?
— Так, сім'я була зі мною. За весь час моєї служби син і дочка змінили 8—10 шкіл. Звичайно, було нелегко. Пам'ятаю, на Далекому Сході вивозив їх, ще маленьких, на коротку дорогу в 10 метрів, щоб вони на асфальті постояли. Але нічого, вони виросли у військовому середовищі, а там дисципліна на першому місці.
— І з дружиною Вам, очевидно, пощастило, адже це дуже нелегка доля для жінки — постійна зміна місця проживання?
— Звичайно, пощастило. Дружина розвідника — це не 40, а усі 80, а в деяких випадках і 90 % успіху. Коли працював в Словаччині, доводилося часто зустрічатися з президентом цієї країни. Ось він приходить до нас на прийом і одразу ж: “А де моя хохлушечка?”, — маючи на увазі мою дружину. І відразу атмосфера зустрічі стає іншою.
— Національна кухня знову ж таки, вареники, мабуть. У Вас дружина готує вареники?
— Та вона все готує. Зараз є з чого, а коли жили на Далекому Сході, дружина уміла все робити з тушкованого м'яса: суп, борщ, плов, печеню і все, що забажаєте. Адже більше нічого не було.
— Юрію Тимофійовичу, професія військового, у тому числі і розвідника, перестала бути престижною. Чи можна повернути їй колишню привабливість?
— Свого часу був ліквідований весь агітаційно-пропагандистський апарат. Тепер вся агітація звелася до того, щоб Іваненка, Петренка і їм подібних обрали народними депутатами. Коли немає ідеологічного виховання, сподіватися, що діти самі по собі виростуть патріотами країни – найглибша помилка. У нас за роки незалежності в країні, яка мала 5 кіностудій союзного значення, не знято жодного серйозного художнього фільму, я не говорю про розвідників, сталеварів, наприклад, про людей інших професій. При тому, що ніхто ці кіностудії не забрав, не вивіз з країни! У тій же Росії роблять чудові фільми, присвячені розвідникам, міліціонерам, кадетам. Адже після серіалу «Кадети» на 40 — 50 % збільшилася кількість дітей, охочих вчитися в цих установах. Нехай вони зроблені іноді занадто просто, десь нарочито, але в них є виховна спрямованість. Я сподіваюся, що і у нас коли-небудь настане такий час.
Джерело: Газета "Новая".
