5 листопада - День військового розвідника. Володимир Кузовенко - розвідник на все життя
5 листопада 2010 // Газета “Нова”
5 листопада - День військового розвідника. Цій особливій професії Володимир Федорович Кузовенко віддав 35 років життя. Він багато вчився військовому мистецтву. У 1944-му закінчив 2-е Харківське танкове училище і ще хлопчиськом потрапив на фронт. Після війни навчався у Військовій академії бронетанкових військ, ВАК при Військовій академії ім. Фрунзе, ВАК при Військовій академії Генштабу ім. Ворошилова. Вчився на “відмінно”. На питання, як йому вдалося досягти таких висот, керувати такою кількістю людей і виконувати складні розвідувальні завдання, Володимир Федорович відповідає коротко: “Хотів бути кращим”.
Він кращий і тепер. Запросто міг би водити машину будь-якого класу, керувати бойовою операцією і вести за собою багатьох. Ось тільки очі підводять. Його прекрасна пам'ять зберігає багато дат, імен і подій, а ночами, як і раніше, іноді мучить безсоння. Фонд ветеранів військової розвідки не дає колезі спокійно “лежати на боці” - то один захід, то інший. Завдяки фонду скоро вийде книга спогадів Кузовенко. 7 листопада Володимиру Федоровичу - 85 років. Цього дня, як завжди, він буде приймати вітальні дзвінки і телеграми від численних колег, друзів і учнів. Кожному з них він віддав частину свого життя і своєї душі.
Розвідником я став, коли закінчилась війна. У 1947 році мене призначили командиром танкового взводу. І коли товариші, що приїхали зі штабу, запитали мене, чи піду в розвідку, я відповів: “Звичайно, піду”. Прийняв розвідувальний підрозділ, і - вперед.
На мою думку, для цієї професії найголовніша риса - почуття патріотизму, любов до Батьківщини. А ще – вміння оцінити обстановку, проаналізувати розрізнену інформацію щодо положення противника та чітко доповісти про результати своїх висновків протягом 10-12 хвилин. Пройшло вже декілька років, а я по пам’яті можу передати стан натівського угруповання, наприклад.
Розвіднику треба дуже багато працювати. Пригадую свій далекосхідний період (начальник РУ Далекосхідного ВО у 1977-1981 рр. – М.М.), коли місяць не виходив з роботи. Тоді китайці розв’язали воєнні дії проти В’єтнаму, і ми вели активну розвідку. Мої агентурники розкрили ракетні установки в Китаї та їх місцерозташування. Роботи по горло. Кожен день у мене на столі лежала кипа донесень повітряної, сухопутної, морської та радіотехнічної розвідок, з яких до ранку треба було скласти дві сторінки тексту. Щоденно до 9 ранку я йшов до командувача з трьома картами.
Напруга була дуже сильною, часто мучило безсоння. Вставав о 5 ранку, біг на Амур, робив зарядку, купався і повертався додому, потім йшов на роботу. Коли до мене в кабінет зайшов командувач, Третяк Іван Мойсейович, і побачив, що я сплю в кріслі, він сказав, що так не піде, і віддав розпорядження, щоб в сусідній кімнаті мені поставили диван і усе необхідне для відпочинку.
У нас працювали висококласні спеціалісти. Одного разу їм вдалося перехопити зашифровану трьома шифрами радіограму. Перший – альфа, який був перешифрований в бета, а той – в гамма. Так ось одна жінка та два офіцери, наші співробітники, змогли розгадати, що там написано. А зазначалося там наступне: такого-то числа 1979 року глава уряду (мова йшла про Косигіна. – М.М.) разом з донькою Людмилою та зятем Гвішіані відлітають в Таїланд, просимо, щоб Людмила та її чоловік зустрілися з представником американського посольства.
На мою думку, для цієї професії найголовніша риса - почуття патріотизму, любов до Батьківщини. А ще – вміння оцінити обстановку, проаналізувати розрізнену інформацію щодо положення противника та чітко доповісти про результати своїх висновків протягом 10-12 хвилин. Пройшло вже декілька років, а я по пам’яті можу передати стан натівського угруповання, наприклад.
Розвіднику треба дуже багато працювати. Пригадую свій далекосхідний період (начальник РУ Далекосхідного ВО у 1977-1981 рр. – М.М.), коли місяць не виходив з роботи. Тоді китайці розв’язали воєнні дії проти В’єтнаму, і ми вели активну розвідку. Мої агентурники розкрили ракетні установки в Китаї та їх місцерозташування. Роботи по горло. Кожен день у мене на столі лежала кипа донесень повітряної, сухопутної, морської та радіотехнічної розвідок, з яких до ранку треба було скласти дві сторінки тексту. Щоденно до 9 ранку я йшов до командувача з трьома картами.
Напруга була дуже сильною, часто мучило безсоння. Вставав о 5 ранку, біг на Амур, робив зарядку, купався і повертався додому, потім йшов на роботу. Коли до мене в кабінет зайшов командувач, Третяк Іван Мойсейович, і побачив, що я сплю в кріслі, він сказав, що так не піде, і віддав розпорядження, щоб в сусідній кімнаті мені поставили диван і усе необхідне для відпочинку.
У нас працювали висококласні спеціалісти. Одного разу їм вдалося перехопити зашифровану трьома шифрами радіограму. Перший – альфа, який був перешифрований в бета, а той – в гамма. Так ось одна жінка та два офіцери, наші співробітники, змогли розгадати, що там написано. А зазначалося там наступне: такого-то числа 1979 року глава уряду (мова йшла про Косигіна. – М.М.) разом з донькою Людмилою та зятем Гвішіані відлітають в Таїланд, просимо, щоб Людмила та її чоловік зустрілися з представником американського посольства.
На той час зять Косигіна був заступником голови Комітету по науці і техніці, що мав інформацію щодо усіх секретів країни. Я пішов до командувача та доповів про це. “Ти що хочеш, щоб голови полетіли?” – сказав він. Тоді я взяв ручку і в своєму кабінеті все-таки написав начальнику ГРУ про те, що вдалося розшифрувати нашим спеціалістам. Через три дні до нас приїхали три генерали. “Що ви тут накрутили? Цього не може бути”, - казали вони. Але після того як усе перевірили, виявилося, що розвідники Центра спецслужби не помилилися. Через деякий час стало відомо, що Людмилу, доньку Косигіна, яка скрізь їздила з батьком за кордон як перекладач, призначили директором Інституту іноземної літератури в Куйбишеві, а Гвішіані зник з поля зору взагалі.
Посади ніколи не випрошував і не прогинався перед керівництвом. У людях більш за все цінував і ціню правдивість і чесність. Це в мене ще від батька. Він був безмежно чесним, ніколи нічого не брав. Коли працював на спиртозаводі в Казахстані, спирту у нас в домі ніколи не було. А якщо до нього на роботу приїжджало керівництво розжитися “міцненьким”, він зі свого кабінету вилазив у вікно та йшов в сад, а секретар говорила, що “Федір Фадейович на об’єктах”.
Перед очима були й інші приклади. Сам перший секретар ЦК Комуністичної партії Казахстану Мірзоян, поруч з яким ми жили в довоєнні роки, щоденно ходив на роботу пішки, три кілометри. Причому один, без охорони. Такі були люди.
Коли мене направили на Далекий Схід, я прийшов до штабу, зібрав підлеглих та сказав їм: “Я прибув до вас, щоб служити Батьківщині. Тому, що маю, можу навчити і вас. Але майте на увазі: я не виношу підлабузників, підлесників, кар’єристів”. Такі люди все ж іноді з’являлися, але я їх відправляв служити подалі, на Камчатку, наприклад. Мабуть, далекосхідний період був найтяжчим у моєму житті. Це ж величезна територія, три тисячі кілометрів кордону, майже до самого Забайкалля. Доріг тоді не було. У моєму розпорядженні були два великих літаки (Іл-20 Р), на яких я літав на Камчатку, Чукотку, Сахалін та Курили. Були ще в нашому розпорядженні вертольоти МІ-8 та шість літаків (АН-2), які обслуговували бригаду спецназу. Гарні такі, надійні літаки.
Щоправда, був одного разу такий випадок. Я останній раз збирався стрибнути з парашутом, коли сів разом з молодими хлопцями-спецназівцями, що стрибали вперше. Тоді в літаку заклинило двигун, а пілот сказав, що посадить машину, якщо тільки в ній буде… вантаж. Ми всі залишились. Це був командир ескадрильї, дуже досвідчена людина, і літак він посадив.
Страшно не було ніколи, навіть на фронті, коли воював проти фашистів. Я шукав ворога і знищував його. Сам стріляв з пушки, був увесь час зайнятий, не до страху було. Може, потім, коли все це обдумував, з’являлось якесь відчуття. А так… Мене ніхто ніколи не примушував щось робити. І коли на зворотному шляху зі школи (3 кілометри) я біг, щоб бути в гарній спортивній формі, і коли під час війни викликав вогонь на себе, щоб допомогти п’ятнадцятьом піхотинцям. Сам ледве цілим залишився, отримав надважкі поранення, які довго загоювалися. Але ж тоді я ще був безвусим хлопчиськом. Мені було лише 19 років.
Перший раз мене побрив чех, вийшло, що з нагоди Дня Перемоги. 10 травня 1945-го ми увійшли в Прагу. Прямо в сквері розстелили брезент та попадали усі спати – без сну були вже троє діб. До вечора, коли прокинулися, з сусіднього будинку до нас підійшли пан Сюта (якщо не помиляюсь, так його звали) зі своєю донькою і запросили в гості відсвяткувати День Перемоги. Стіл в них був небагатий, зате у нас була конфіскована в німців провізія – горілка жовтуватого кольору, хліб, нібито тільки-що з пекарні, дірчастий такий, та півмішку шоколаду. У цьому домі з мого обличчя і зідрали юнацький “ пух”. А наступного дня нас перевели в Хоцин для охорони аеродрому. І чех, який цей аеродром охороняв, приніс велике барило пива і кухлі, щоб пригостити нас справжнім чеським пивом.
 |
День Перемоги – найщасливіший день у моєму житті (витирає сльози та довго мовчить, щоб побороти хвилювання). А в Капушанах (добре пам’ятаю цей населений пункт Словаччини) був такий епізод. Мені було дуже жаль стріляти з гармати в розкішний старовинний замок з червоної цегли. А потім, після бою, коли все стихло, вийшла жінка років сорока. Підійшла до мене і стала нишпорити рукою під моєю пілоткою. Я спочатку не зрозумів, що відбувається. Як виявилося, вона шукала в мене ріжки на голові (словацька мова дуже схожа на українську, і я здогадався). Їм розповідали, що радянські солдати усі рогаті. Після того як нічого під моїм чубом не знайшлося, словачка пішла в сад, відрила пляшку вина, яку колись закопала, і пригостила нас. Через багато років, у 1972-1979 роках, я знаходився в Чехословаччині уже в іншій ролі – був начальником РУ штабу Центральної групи військ. На прийомі в Міловіці зустрічався з Густою Фучик, дружиною відомого журналіста Юліуса Фучика (в очах знову сльози). Це була жінка невисокого зросту, не дуже балакуча. Я сказав їй, що в нашій країні зберігають пам’ять про її чоловіка, і вона була дуже вдячна. Густа розповідала мені, як фашисти схиляли Фучика до співробітництва, але він не давав згоду, тому що з величезною повагою ставився до Радянського Союзу. |
Я усе життя займався спортом. Закінчив спортивну школу. Багато плавав, піднімав штангу, боксував. Здав усі рівні ГТО. Коли здавав останній, а треба було пробігти 5 кілометрів, оголосили, що почалася війна. Ми з другом якраз були на стадіоні.
Після виходу на пенсію (мені було тоді 57 років), у мене виявили аритмію. Лікар сказав, що це через зменшення навантаження. Тоді я почав підніматися о 5-6 годині ранку і ходити пішки в Ботанічному саду – по 10 км кожного дня, в будь-яку погоду. Через декілька років аритмія пройшла.
Для молодих хлопців, які зараз вибирають професію розвідника, фізична підготовка теж дуже важлива. Але головне, що я хочу їм побажати, - це вчитися і бути патріотом своєї Батьківщини. До особового складу ставитися по-доброму, а не “лаятися” на них, бути для них наставниками. Це мої життєві принципи, яким я прагнув не зраджувати усе життя.
Марина Марченко
Джерело: Газета “Нова”
