Ніхто не забутий, ніщо не забуте
Святий обов’язок – донести до нащадків історичну правду про війну та її героїв, їх подвиги, радощі перемог та біль втрати бойових друзів, зробити все для того, щоби ніколи не перервався зв’язок поколінь. |
 |
Стежками розвідувального зв’язкового
Поміж тих, хто вижив на чужині й не зрікся рідної землі, – Петро Когут. Про нього ця розповідь.
В його очах – війна. І Перемога
Непоказна, давно не обновлювана меблями і ремонтом квартира в одному з будинків чудового міста – затишного Львова. Таких тут – сотні. Але зовсім небагато, практично одиниці, таких людей, як мешканець цієї квартири – сивий-сивий дідусь із сумними, стомленими, але все ж добрими очима…
Солдат Победы
Три ордена Славы украшают грудь капитана в отставке Василия Чепика. Василий Прокофьевич — один из немногих полных кавалеров этого ордена, живущих в Украине. Все эти награды бесстрашный воин заслужил при освобождении Европы от фашистов.
На Хмельниччині залишився один кавалер Зірки Героя
Свого часу було 69 подолян, удостоєних за воєнні подвиги найвищої нагороди — звання Героя Радянського Союзу. До цієї когорти долучилися ще дев’ятнадцять солдатів та офіцерів, що отримали Золоту Зірку за визволення Хмельниччини від фашистів. Більшість із них не дожили до кінця війни. Отримавши Зірки за свою хоробрість, вони й далі залишалися хоробрими. Через те додому нерідко повертались лише похоронки. Але дехто назавжди запам’ятав землю, за яку воював, і після війни повернувся саме сюди. Серед таких був і Олександр Хабаров.
