Патріот – це людина з великої літери

26 лютого 2010 // «Народна армія»
Переглядаючи відомі фільми про розвідників – «Помилка резидента», «Подвиг розвідника», «Мертвий сезон» та інші – люди, необізнані з тонкощами «шпигунського ремесла», напевне уявляють собі представників цієї професії як ефектних трюкачів, що раз у раз ризикують власним життям лише заради того, аби сподобатися та справити враження. Насправді ж, головне завдання агента – не вирізнятися серед інших та вдавати з себе звичайну людину. Щоправда від інших людей справжні розвідники таки відрізняються.

Чим саме? Відповідь на це запитання, безумовно, знає Євген Березняк, легендарний розвідник та реальний прототип радянського резидента у фільмі «Майор Вихор». Нині він – герой України, генерал-майор у відставці. Сьогодні Євген Степанович святкує своє 96-річчя.



Свого часу він був одним із тих, хто врятував тодішню столицю Польщі Краків від повного зруйнування фашистами і досі до дрібниць пам’ятає всі спецзавдання, які доводилося виконувати, імена та прізвища зв’язкових, радистів, інших товаришів по зброї. З деякими бачиться навіть зараз, але, зважаючи на вік, – переважно «на своїй території».

На польську ж територію, пригадує Березняк, тоді, 1944-го року, його група десантувалася не досить вдало: він опинився у застінках Гестапо. Звісно, цього сюжету у фільмі про порятунок Кракова ви не знайдете, адже багатосерійна стрічка «Майор Вихор» вийшла на екрани 1967 року, в епоху, коли усієї правди про війну не могло бути по суті.

Кілька років тому відсутні деталі фільму відтворили автори нової документальної стрічки «Майор Вихор: правдива історія». Березняк розповідає, що справжній «сюжет» він притримував до кращих часів, коли стало можливим розповісти усю правду. Не все було так просто, як змалювали радянські кінематографісти.

Євген Степанович пригадує, як до камери смертника, у якій він перебував після арешту, зайшов гестапівський офіцер і запитав: «Чи усвідомлюєш ти, що звідси лише один шлях?». Перший допит розвідник витримав, а на другому зрозумів, що якщо не змінити тактику поведінки, то його місія нічого не вартуватиме. Відчуваючи наближення страти, Березняк став на ходу видумувати версію…

– Під час війни у моєму житті виникало багато схожих ситуацій, коли власне життя було на відстані кількох миттєвостей від смерті, – розповідає Євген Степанович. – Можливо це звучить банально, але я чомусь завжди вірив у те, що обов’язково виживу. Напевне така непорушна віра у справу, яку виконуєш, має бути одним із перших правил і сучасного розвідника.

Версія капітана Березняка про те, що він справді радянський диверсант і після десантування мав би зустрітися на краківському ринку з рештою групи, нарешті задовольнила гестапівців. А для самого розвідника це стало шансом для втечі. Сьогодні, коли Євген Степанович згадує ті складні повороти долі, часом сам не вірить у реальність всього, що відбувалося. Йому вдалося не просто втекти із фашистського полону, а й роздобути карти замінованих районів Кракова. Це й урятувало місто від повного знищення.

Вчинок справді героїчний, але недарма народна мудрість стверджує, що героями не народжуються. Євген Степанович пригадує, що з самого малечку, майже з п’ятилітнього віку, батько привчав його до роботи. Наполеглива праця, вважає він, і є тими сходинками, якими людина піднімається до вершин професійної досконалості і морального благородства.
З нашої розмови я зрозумів, що для цього 96-літнього чоловіка, у якого вже давно є онуки та правнуки, його батько до сьогодні залишається взірцем для наслідування.

Ще одне правило, яке він засвоїв за своє життя і радить дотримувались сучасникам, – це відповідальність батьків за виховання своїх дітей. Березняк вважає, що жодні державні програми щодо військово-патріотичного виховання молоді не матимуть належного впливу на свідомість юнаків та дівчат, якщо почуття любові до Батьківщини змалечку не виховуватиметься саме в сім’ї.

Важко не погодитися, особливо з огляду на те, що пріоритети сучасного світу повернулися в сторону матеріальних благ, грошей.

– Сьогодні серед українців дуже багато бідних людей, – говорить Євген Степанович. – Ця бідність змушує їх виїздити на заробітки за кордон, там вони працюють, але на користь іншої держави. Я можу сказати відверто, що таких людей я не зовсім поважаю, адже належу до того покоління, яке звикло шанувати свою державу. Навіть не зважаючи на труднощі та прикрощі, які довелося в ній пережити.

А таких труднощів у житті Євгена Березняка було достатньо. Навіть уявити складно моральний стан розвідника, коли після блискучого виконання завдання з порятунку Кракова та інших операцій в тилу ворога, його почали підозрювати у співпраці з фашистами. Після того, як розвідник доповів командуванню, що на початку операції він потрапив у Гестапо, звідки йому вдалося втекти, його відразу ж заарештували. Березняк потрапив у перевірочно-фільтраційний табір НКВС №174 у підмосковному Подольську для осіб, що побували в оточенні, у полоні або в гестапівських катівнях.

– В таборі мені було важко, а найголовніше – принизливо, – згадує Євген Степанович. – Навіть гірше, ніж в Гестапо, адже там я знав, що переді мною ворог. А тут мене хвилювало лише одне питання: «Чому?».

Звідти його «витягли» товариші-розвідники. Але хоча численні перевірки підтвердили невинність Березняка, остаточно реабілітували лише в 1965 році. Навіть відзначила його першою Польща, та країна, столицю якої він врятував.

За краківську операцію польський уряд нагородив радянського капітана своєю найвищою бойовою нагородою – орденом «Віртуті Мілітарі». Серед інших відзнак цієї країни – орден «Золотий Хрест партизанської слави», медаль «За порятунок Кракова» та «За порятунок пам’ятників культури й мистецтв». Радянськими ж нагородами – орденами Вітчизняної війни I та II ступенів, Жовтневої Революції, Трудового Червоного Прапора, «Знак Пошани» – Євгена Степановича стали нагороджувати набагато пізніше. Окрім згаданих нагород його парадний кітель прикрашають ордени Богдана Хмельницького (повний кавалер), медалі «За трудову доблесть» I та II ступенів, «За заслуги», «За вірність традиціям розвідки» I ступеню тощо.

Та справа не стільки в нагородах, скільки в прикладі справжньої самопожертви, знайти які сьогодні дуже важко. Можна, звісно, погодитися з тим, що нині інші часи й інші герої. Але справа в іншому – в тих життєвих правилах, за якими живе людина. Складно спрогнозувати, як повернулася б доля Березняка, якби, приміром, він не доповів військовому командуванню про свій полон. Могли бути й інші варіанти розвитку подій… Але змалечку батько вчив його завжди говорити тільки правду. Тож відступати від цієї настанови Березняк не став навіть у вкрай критичній ситуації. Євген Степанович вважає, що справжній розвідник має бути, насамперед, людиною з великої літери. Це урівноважена, спокійна, професійно підготовлена та інтелігентна людина. Але найголовніше –він повинен бути патріотом і любити свою професію.

Цікаво, чи можна виховати подібні життєві принципи у сучасної молоді? Впевнений – можна. Прикладів і героїв у нас достатньо, а от бажання…

Минулого року знімальна група Першого державного каналу Варшавського телебачення готувала художньо-документальний фільм «Dum spiro spero» (Поки дихаю, сподіваюсь). Його назва така ж, як і в однієї з книг, написаних Євгеном Березняком, а для втілення задуманого в сценарії, польський режисер на ім’я Галина звернулася саме до Євгена Степановича. Колишній розвідник був дещо здивований запропонованою пропозицією, адже був впевнений, що для зйомок фільмів на тему військово-патріотичного виховання у Польщі достатньо власних героїв.

Зі слів Галини з’ясувалося, що проблема відсутності почуття патріотизму серед молодих людей сусідньої з Україною держави, існує вже тривалий час. Будь-які намагання органів державної влади, представників громадських та молодіжних організацій подолати такий стан справ дає мало результатів. Тож саме фільм про подвиг радянських розвідників і мав стати своєрідним проривом у справі військово-патріотичного виховання польських юнаків і дівчат.

Чи вдалося досягти мети польським кінематографістам – справа інша (як стверджує Євген Степанович, фільм видався досить вдалим, польські кінематографісти подарували йому диск). А от стан військово-патріотичного виховання у нас, в Україні, – ось що найперше, на що сьогодні потрібно звертати особливу увагу, я б навіть сказав, що про це уже потрібно кричати. Адже якщо цим питанням стали перейматися поляки, то що вже говорити про нас. Від деяких з наших країн-сусідів у справі військово-патріотичного виховання ми відстали на багато-багато років.

Тим часом життя триває і справжніх героїв, які отримали це високе звання ризикуючи власним життям та приклади яких мали б наслідувати представники сучасної молоді, стає дедалі менше. Хто стане ідеалом завтра? Це питання для нас залишається поки що відкритим.

Взагалі на тему виховання молоді та людських взаємовідносин з Євгеном Степановичем можна спілкуватися дуже довго. Дарма, що має поважний вік. Його життєвий досвід – це цілий пласт знань, які він намагається передати нащадкам через публікацію педагогічних праць, власних книг тощо.

– Доля подарувала мені багато років життя, підсумовує Євген Степанович. – І кожен день я намагався щось зробити для Батьківщини і для справи, якій присвятив життя. Тож бажаю і своїм колегам-розвідникам, і взагалі усім молодим людям шанувати життя і прожити його з максимальною користю. Тоді без перебільшення ви будете справжнім патріотом і людиною з великої літери.

Сергій Басараб
«Народна армія»