Сенс життя - служіння Вітчизні

20 грудня 2010 // Служба зв'язків з громадськістю ГУР МО України 
29 грудня цього року виповнюється 31 рік з часу введення обмеженого контингенту радянських військ до Республіки Афганістан. Напередодні цієї дати нам випала честь поспілкуватися з Головою Державного комітету України у справах ветеранів Героєм Радянського Союзу генерал-майором Ігорем Плосконосом.

Довідка: Плосконос Ігор Миколайович народився у 1959 році. У 1976 році закінчив Київське суворовське училище, у 1980 році – Бакинське вище загальновійськове командне училище, у 1988 році – Військову академію імені М.В.Фрунзе. Проходив службу на Далекому Сході, у Середній Азії, в Угорщині та в Україні. Протягом 1981-1984 років командував в Афганістані розвідувально-десантною ротою. 

З лютого 2007 року – Голова Державного комітету України у справах ветеранів.

  
- Ігорю Миколайовичу, наша зустріч відбувається напередодні знакової для Вас дати – 29 грудня виповнюється 31 рік з часу введення радянських військ до Афганістану. Ви – безпосередній учасник війни в Афганістані, з 2007 року очолюєте Державний комітет України у справах ветеранів, частину з яких становлять колишні “афганці”.
Що залишилося Україні у спадок від афганської війни? Що означає ця війна особисто для Вас?

На теперішній час в Україні мешкає близько ста тисяч учасників бойових дій в Афганістані. З них приблизно п’ятсот інвалідів 1-ї групи, понад 11 тисяч – інваліди 2-ї та 3-ї груп. Сумний спадок у серці тримають близько 1600 українських сімей, які втратили в Афганістані найдорожче – своїх рідних. Важко однозначно відповісти на запитання, що ця війна значить особисто для мене, але вона докорінно змінила моє життя.

- До обмеженого контингенту радянських військ у ДРА Ви потрапили майже через рік після закінчення училища. Як це відбулося? Як Ваша родина сприйняла Ваше направлення до Афганістану?

У 1980 році після закінчення військового училища я був направлений для проходження подальшої служби на Далекий Схід. Розпочав службу на посаді командира десантно-штурмового взводу. У грудні 1981 року до нашої військової частини надійшла рознарядка щодо відбору офіцерів для служби у Демократичній Республіці Афганістан (ДРА). Бажання служити в Афганістані виявили декілька офіцерів, у тому числі я.

Безумовно, дружина гостро сприйняла моє рішення. Запитала:
“Що ти робиш? Доньці лише три місяці. А раптом щось?”. Пам’ятаю, що відповів лише: “Танюша, так вимагає Батьківщина, так повинно бути”.

За два дні спакував речі у контейнер, відправив дружину з донькою до Москви, а сам вилетів до Кабула.

- Якими були Ваші перші враження в Афганістані, що найбільш запам’яталось? Яка обстановка склалась на той час у районі виконання бойових завдань Вашого підрозділу?

Перших вражень було надзвичайно багато. Вже в Кабулі, сходячи з трапа літака, помітив, на околицях перестрілку трасуючими кулями і подумав: “Весело тут…”. Після прибуття до місця служби у місто Кундуз я зрозумів, що тут ще “веселіше”.



Під час привалу


Призначений я був на посаду заступника командира розвідувально-десантної роти (рдр) 783 окремого розвідувального батальйону (орб) 201 мотострілецької дивізії з парашутно-десантної підготовки. 

Командиром роти у мене був капітан Мальцев – добре підготовлений та досвідчений офіцер, талановитий розвідник. Зокрема, він у повній темряві лише за допомогою компасу за багато кілометрів виводив розвідувальні групи до місця призначення. У нього я багато чому навчився і по теперішній час вдячний йому за “науку”.

Стосовно того, що найбільш запам’яталось, то, напевно, це мої загиблі товариші. Одним із перших у нашій роті загинув командир взводу спеціальної розвідки старший лейтенант Антоненко Олег, який похований у Києві на Байковому цвинтарі. До речі, його ім’я викарбувано першим на київському пам’ятнику воїнам-афганцям…

Довідка: 201 Гатчинська двічі Червонопрапорна мотострілецька дивізія (мсд) була введена до Афганістану 14 лютого 1980 року. У ДРА частини і підрозділи дивізії дислокувались на північному сході республіки у провінціях Кундуз, Баглан, Балх, Тахар та Саманган. Особовий склад 201 мсд брав участь у всіх масштабних військових операціях 40 Армії в Афганістані. За цей час трьом військовослужбовцям дивізії було присвоєно звання Героя Радянського Союзу, а 4 травня 1985 року указом Президії Верховної Ради СРСР 201 мсд була нагороджена другим орденом Бойового Червоного Прапора. У 1989 році дивізія забезпечувала виведення радянських військ з ДРА. Останнім з Афганістану вийшов окремий розвідувальний батальйон дивізії.

- Життя не балувало Вас легкими удачами. В Афганістані Ви були командиром розвідувально-десантної роти у 1981-1984 роках. Саме на той час припадає найбільша активність незаконних збройних формувань, основне навантаження боротьби з якими було покладено на розвідувальні частини і підрозділи 40 Армії. Що допомогло Вам вистояти у ті складні часи й успішно виконувати бойові завдання?

Два з половиною роки перебування в Афганістані кращою сторінкою свого життя я назвати не можу. Було достатньо важко, особливо перші два місяці, але знання і навички, отримані у військовому училищі та відмінна фізична підготовка зробили свою справу. Під час навчання у військовому училищі я активно займався спортом, виконав норми майстра спорту з офіцерського багатоборства, і, безумовно, це допомогло мені під час служби в Афганістані.
Що стосується активності бандитських формувань на той час, то хочу навести лише один приклад, а висновки зробите самі.

У розвідувально-десантній роті, якою я командував, не було вихідних. Особовий склад роти практично щодня залучався до виконання бойових завдань. Інтенсивність діяльності була шалена – якщо виходили “на роботу” вночі, то на відпочинок мали половину дня та навпаки. Лише перед масштабними операціями нам вдавалося відпочити 2-3 доби.

Зараз зустрічаєшся з людьми або читаєш нагородний лист, де написано, що за час перебування у ДРА “брав участь у 18 бойових операціях”, і якось незрозуміло, чим ця людина займалася там два роки.

Довідка: 1984 рік (за афганським календарем – 1363) душмани оголосили роком помсти. Цей рік став найбільш кривавим за всю афганську війну. Загинуло 2343 радянських солдата й офіцера. Обмежений контингент радянських військ повністю втягнувся у повномасштабну громадянську війну на всій території Афганістану.

- Скажіть, будь ласка, які завдання виконувала ваша рота?

Завдання були дуже різноманітні. Від ведення розвідки до супроводження автомобільних колон з території СРСР. Уявіть собі, колона близько 400 машин довжиною понад 6 кілометрів, з усіх боків стріляють, підривають техніку, палять бензовози… А у мене 6 БТР та 6 БМП… І нічого, доводили колони до місця призначення. Моїй роті довіряв командир дивізії, особовий склад високо цінував цю довіру і намагався викластися на 100 відсотків, щоб її виправдати.

Довідка: Війна в Афганістані виявила невідповідність мети, завдань та порядку організації розвідки змісту статутів радянських збройних сил.

Крім того, специфіка дій обумовлювалась значними зонами відповідальності, що були визначені частинам обмеженого контингенту. 201 мсд відповідала за п’ять провінцій, де мешкало близько 1,5 мільйона осіб. За підрахунками радянської розвідки, у зоні відповідальності дивізії діяло до 360 загонів та груп душманів. Згідно з відомостями журналу бойових дій 783 орб щорічно понад 300 діб брав участь у бойових діях.

- В одному з інтерв’ю Ваш колишній підлеглий – сержант Маруфходжаєв – говорить: “Я був студентом Самаркандського харчового технікуму. Плосконос з мене зробив розвідника. Скільки буду жити – буду його пам’ятати. Я разом з ним був у Мармольській ущелині...”.

Таке визнання з боку підлеглого багато коштує. Що відбулося тоді у Мармольській ущелині?

Я був єдиним у 201 мсд, хто мав право відбирати бійців з частин та підрозділів дивізії. Це були справжні професіонали та непересічні особистості.

Якщо я ставив завдання, то був абсолютно впевнений, що воно буде виконане за будь-яких умов. Можливо, завдяки цьому ми постійно виходили “сухими з води” навіть за таких обставин, коли можна було залишитись там усім і назавжди.




Особовий склад роти після повернення з Мармольської ущелини

Ось ви питали про Мармольську ущелину. То, напевно, була одна з найскладніших операцій, в яких я брав участь. Розпочиналася вона так. 2 січня 1983 року у місті Мазарі-Шаріф зникло 15 радянських цивільних спеціалістів. Було встановлено, що їх захопили душмани та переховують у горах.

Ми шукали впродовж місяця та знайшли приблизне місце їх утримання. Завданням моєї роти було перекрити перевал Базарак та не випустити “духів” з оточення. За розрахунками командування, ми повинні були протриматись там 3 доби, а довелося відбиватися 10. Слава Богу, що за рахунок продовольства взяли з собою більше боєприпасів. Завдяки цьому ми протримались і врятували наших громадян. В мене збереглася фотокартка, на якій я та всі мої хлопці після повернення з Мармола. 

Кожного разу, коли дивлюся на неї, то аж морозом проймає…

- Вашою першою нагородою є орден Червоної Зірки, який Ви отримали після першого року служби в Афганістані. Які події передували нагородженню?

У вересні 1983 року особовий склад роти знищив відомого польового командира, так званого доктора Шамса, який мав вплив практично на всю провінцію Кундуз. Вночі приховано ми підійшли до дороги Кундуз-Ханабад та влаштували там засідку.
Потрапили у цю пастку 24 бандити на чолі з Шамсом. Всі були знищені, у мене – жодних втрат.

За цю операцію я був нагороджений орденом Червоної Зірки та афганським орденом “Зірка”.

- 15 листопада 1983 року у 24 роки та у званні старшого лейтенанта Ви стали Героєм величезної країни – що це означало для Вас?


  
Що Вам відповісти… Десь у російських, українських, узбецьких, білоруських містах і селах живуть та працюють солдати, які повернулися додому з Афгану, з якими я проповз всю цю землю на животі. Це також їх нагорода. Нагорода всієї моєї роти. Просто видана вона командиру…

 - Розкажіть, будь ласка, про військові хитрощі, які Ви використовували під час проведення бойових операцій?

Широко застосовувалися різні способи маскування. Відпускали вуса, бороду, досить часто використовували афганське національне вбрання.

Стосовно хитрощів. Їх було багато. Зокрема, афганські собаки дуже добре відчували дух “шураві”. 

Через це за декілька тижнів до початку операції ми вилітали до запланованого місця її проведення та знищували всіх собак. Якщо собаки там з’являлися знову – це була 100-відсоткова ознака, що там є душмани.

- Хотілося б запитати і про Вашу сьогоднішню діяльність.
Які функції покладено на Державний комітет у справах ветеранів?

Чи проводиться у комітеті індивідуальна робота із ветеранами та членами їхніх сімей, у чому вона полягає? Наведіть приклади, якщо можна.

 

Старший лейтенант І. Плосконос

Більшість проблем виникає через те, що люди не знають своїх прав.

Ми підказуємо ветеранам, куди потрібно звернутися для розв’язання тієї чи іншої проблеми, а їх, повірте, чимало… Наприклад, дуже болючим для ветеранів Збройних Сил є житлове питання. Якось до мене звернулася вдова Ярослава Горошка. Розповіла, як живуть в однокімнатній квартирі дружина і двоє дорослих синів загиблого Героя Радянського Союзу, а також його батько – інвалід Великої Вітчизняної війни. Довелося мені походити по різних владних кабінетах та на зрозумілій мові пояснити, як потрібно ставитися до вдови Героя. Питання вдалося вирішити – сім’я Горошка отримала 3-кімнатну квартиру та живе в ній.
- Ігоре Миколайовичу, коли говорять: “З цією людиною я б пішов у розвідку”, якою, на Вашу думку, повинна бути ця людина?

Безумовно, це повинна бути людина, якій віриш, як собі, яка розуміє тебе з півслова, з півжесту, якій, не вагаючись, можеш довірити власне життя.

- Ваші рекомендації та побажання молодому поколінню розвідників?

Побажання досить просте. В наш прагматичний і меркантильний час пам’ятайте: честь можна продати, але ні за які гроші ви потім її не повернете, тож майте і цінуйте честь.

- А про що зараз мріє генерал-майор Плосконос як офіцер, як “афганець”, як Голова Державного комітету України у справах ветеранів?

Мрію, що у нас вистачить здорового глузду і фінансів віддати борг честі тим людям, яких з кожним роком стає все менше і менше – ветеранам війни.

 

Герої афганської війни

Служба зв'язків з громадськістю ГУР МО України