Повідомлення

МИ СТАЛИ СИЛЬНІШІ

6 вересня 2021 року
Щодо геополітичних викликів нашій державі напередодні Дня воєнної розвідки України

Понад сім років відділяє нас від безпрецедентної події, яка сколихнула українське суспільство та європейський континент – вторгнення російських гібридних сил в Україну. В географічному центрі Європи відбулася збройна анексія однією державою цілих регіонів іншої країни (Крим, окремі райони Луганської та Донецької областей). Під впливом цієї події українське суспільство й держава переживають безпрецедентні ціннісно-смислові, гуманітарні, культурні, безпекові зрушення. Якщо напередодні російського вторгнення на територію України наші збройні сили були вщент розграбовані та деморалізовані (армія фактично була гола й боса), то сьогодні за багатьма рейтингами наша армія є однією з найефективніших на європейському континенті, в якої значний і безперервний бойовий досвід.

За версією Global Firepower в щорічному рейтингу армій світу, який традиційно складає ця компанія, Збройні сили України посіли 25-е місце а також 8-е місце серед армій Європи. Північноатлантична рада визнала Україну членом Програми розширених можливостей НАТО. Ми стали частиною партнерської ініціативи НАТО щодо взаємодії, метою якої є підтримка і поглиблення співпраці між союзниками і партнерами. Україна є одним із шести партнерів розширених можливостей разом із Австралією, Фінляндією, Грузією, Йорданією та Швецією. Ще якихось п’ятнадцять років тому ми про таке не могли б навіть подумати, не те що мріяти.

Що означає російське вторгнення на територію України для нас і демократичного світу? Яке місце цієї події в світовій безпековій архітектурі? Які її наслідки для нас? Які уроки ми винесли? Чи настільки сильний ворог, як він це намагається демонструвати? Про все по черзі.

 

Мінливий світовий порядок

Те, що анексія Криму та вторгнення російських гібридних військ на український Донбас істотно розхитали світовий устрій, встановлений після Другої світової війни, не писав хіба що лінивий. Незначна “передишка” у міжнародних відносинах після Холодної війни, розгортання масштабних демократичних процесів у Східній Європі й падіння тоталітарного СРСР невдовзі завершилися поступовим переформатуванням державного й політичного устрою Російської Федерації, в якій процеси так званої ринкової лібералізації та суспільної демократизації з приходом до влади Володимира Путіна згорнулися. З того часу Росія стала не лише непрогнозованою в плані безпекових і воєнних дій, а й – із правової точки зору – недоговірною: більшість міжнародних зобов’язань, узятих нею, вона порушила й продовжує порушувати.

Так сталося з Будапештським меморандумом 1994 року, коли в обмін на передачу української ядерної зброї Російській Федерації РФ, США, Велика Британія визнавали територіальну цілісність і державний суверенітет України. Так сталося зі Стамбульським документом ОБСЄ у 1999 році, в якому Росія підписалася під тим, що виведе свій військовий контингент із Придністров’я. Так сталося із “планом Саркозі” – російсько-грузинським мирним договором 2008 року, коли РФ зобов’язалася вивести свої війська з Абхазії та Південної Осетії, натомість і далі продовжує “пересувати” свої кордони шляхом самозахоплення вглиб грузинської території – переносячи маркери вглиб іншої країни.

Нагадаю, що у Женевській декларації, Мінському меморандумі 2014 року та в Мінських угодах 2015 року також було погоджено з Кремлем положення про деокупацію нашого Донбасу. Але сталося так, як ще говорив Бісмарк: договір із Росією не вартий того паперу, на якому написаний.

Непередбачуваність Російської Федерації для української влади та військових стратегів (у військовому плані) стала очевидною ще в часи кризи навколо острова Тузла в 2003 році, коли російська влада в односторонньому порядку несподівано розпочала будівництво дамби до українського острова від Таманського півострова. Це був не перший “дзвіночок”, який свідчив про правову нестабільність Росії, але досить промовистий і загрозливий.

Після 2014 року, із розв’язанням Росією війни проти України, наші окуповані території опинилися в цьому периметрі нестабільності як континентальна точка біфуркації. Агресивна суб’єктність Росії, якою вона намагається реставрувати експансивні принципи зовнішньої політики часів СРСР, загалом роблять її прогнозованою в стратегічних намірах, але непрогнозованою в тактичних діях. Наша державність, безпекове середовище й суспільство фактично має справу з перманентно нестабільним сусідом, єдина стабільність якого полягає в намірі демонтувати нашу територіальну цілісність і політичний суверенітет.

 

Російська Федерація та її периметри нестабільності

Зростання гібридних загроз із боку РФ для безпеки країн Північної, Східної та Південно-Східної Європи, країн Балтії, Північного Приазов’я, Чорноморського регіону та Близького Сходу закріплює нову геополітичну реальність перед державами демократії. Складається враження, що мілітаризація російськими збройними силами Північного льодовитого океану, Баренцевого, Балтійського, Азовського й Чорного морів – це ностальгія за часами Холодної війни, з якою – в ідеологічно-пропагандистському сенсі – пов’язаний російський імперський міф про “могутню державу” СРСР.

На мотиваційному рівні мислення путінського режиму зводиться до простої антитези “втрати – реванш”, якої треба завжди дотримуватися, причому за будь-яку ціну. Аналітики підкреслюють, що саме стало мотивом, наприклад, початку другої Чеченської війни – як реванш за поразку в першій. Тепер же ключова мета Кремля – виправлення “найбільшої катастрофи ХХ століття”, як називає Путін розвал СРСР.

Зі стратегічної точки зору дуже важливо розуміти таку психологію ворога, щоб передбачати його подальші кроки.

Оскільки Росія не здатна конкурувати у світі ні високим технологізмом, ні економічним ноу-хау, вона має лише декілька інструментів впливу – енергетичний шантаж, військово-політичну демонстрацію, а в останнє десятиліття ще й засоби кібервійни. Всі ми добре пам’ятаємо 2007 рік, коли РФ уперше застосувала кібервоєнні дії проти Естонії, де намагалася дестабілізувати ситуацію й використати російськомовне населення. Наступною країною кіберінтервенції стала Грузія, яка напередодні вторгнення військових сил РФ зазнала безпрецедентної кібератаки. Сьогодні кіберудари по державних, фінансових, безпекових, оборонних структурах багатьох країн світу для Росії стали вже нормою. Кібервійна, яку веде РФ проти демократичних країн – це її зовнішній і повсюдний периметр нестабільності, від якого ніхто не застрахований і будь-яка країна може бути в це втягнута.

Але кібервійна – це не лише загрози, а й великі модернізаційні можливості, особливо для тих, хто змушений оборонятися. Ті безпекові інтеграції, до яких нині вдаються країни демократії в протидії кіберзагрозам РФ можуть спричинити те, що біснуватий російський мамонт буде остаточно загнаний у свою аналогову епоху, в свої сибірські пустелі з вирубаними лісами. Цифровий ізоляціонізм Росії – це лише питання часу.

На пострадянському просторі, що особливо загрожує безпековому середовищу України та всієї Східної Європи, РФ регулярно проводить масштабні стратегічні військові навчання. Військові навчання збройних сил РФ – особливі, оскільки мають на меті політичний шантаж країн пострадянського простору й Східної Європи, а також демонстрацію могутності російської армії, її постійної готовності до ескалації на західних кордонах. Передусім ідеться про стратегічні навчання “Кавказ-2020” і цьогорічні вересневі “Запад-2021” в Білорусі.

Воєнна розвідка України активно відстежувала й відстежує підготовку до подібних навчань, аналізує їх складові, забезпечення і досягнення поставленої мети, а також детально розглядає способи ведення ймовірної війни, тобто характер цих навчань.

Перша мета цих стратегічних навчань – військово-політична демонстрація, тиск на сусідів і шантаж, що, мовляв, Росія завжди готова до рішучих дій. Мотиви цих навчань — демонстрація налаштованості на рішучі дії (застосування військової сили), що має стримувати країни НАТО та ЄС від інтеграційних процесів із Україною та іншими державами пострадянського простору. Наступна мета – відпрацювання на практиці положень поточної військової доктрини. Оскільки це стратегічні командно-штабні навчання –  найвищий рівень військових навчань, відпрацьовується координація та управління всіх видів військ і забезпечення в умовах наступальних операцій.

З офіційних релізів міністерств оборони Республіки Білорусь та РФ випливає, що ті завдання, які перед собою ставили учасники навчань “Запад-2021”, виходять за формат військових навчань та демонструють прискорене військове зближення обидвох країн. Для України це новий безпековий виклик, оскільки периметр напруги навколо нашої країни збільшується й охоплює весь українсько-білоруський кордон.

Військові навчання “Запад-2021” відпрацьовують наступальні й диверсійні способи ведення війни, зокрема вертикальне охоплення силами тактичного повітряного десанту, відрив від головних сил, глибокі рейди, оминання великих сил умовного противника. Як слушно стверджує чимало аналітиків, усе це – елементи наступальної доктрини, на якій був розроблений ще німецький бліцкриг у Другій світовій війні. Це означає активне використання десантних операцій для захоплення і знищення критичної інфраструктури, диверсії на стратегічних об’єктах, руйнація комунікацій в уявно-ворожій країні.

Саме на противагу подібним навчанням Міністерство оборони України регулярно проводить масштабні командно-штабні тренування та навчання ЗСУ. Російське вторгнення в Грузію в далекому 2008 році почалося саме з подібних військових навчань збройних сил РФ. Тому українська армія перебуває у підвищеній бойовій готовності й здатна дати рішучу відсіч будь-яким спробам вторгнення.

 

Військові навчання як фіговий листочок Росії

Зі стратегічної точки зору військово-політичні заходи, які РФ щороку демонструє перед Східною Європою, – це насправді її останній козир. Що насправді за цим ховається? Простіше кажучи, який російський тил?

Поки що ми бачимо технологічне відставання російської держави у військово-технічній сфері, тотальне економічне відставання від провідних країн світу. Інфляція в Росії б’є рекорди, лише за пів року промислові товари подорожчали на 23 %. Росіяни масово забирають гроші з банків. Згідно з даними Росстату, темпи зростання цін на продукти в Росії в липні 2021 року досягли 8,14 %, а загальна споживча інфляція склала 6,46 % (звісно, це офіційні, значно занижені дані). Водночас російські громадяни оцінюють зростання цін на 15 %, а кожен п’ятий росіянин вважає, що в країні стрімко зростає гіперінфляція: більше ніж 30 % (дослідження компанії NielsenIQ).

За даними російського Центру кон’юнктурних досліджень Вищої школи економіки, кожне сьоме підприємство сектора обробки російської промисловості в передбанкротному стані. Російський автопром майже лежить. Критична інфраструктура – ще брежнєвських часів. Собівартість видобутку нафти продовжує зростати четвертий рік поспіль, а радянські родовища виснажуються. Згідно з даними Росстату, витрати на видобуток однієї тонни нафти досягли 20,379 тис. рублів, ($277,36), що за останні 10 років стало антирекордом. У регіонах продовжують стрімко зростати ціни на бензин, і з цією кризою Кремль упоратися не може.

У Росії найнижча тривалість здорового життя на євразійському континенті – 63,7 років. 24 % всіх смертей припадає на громадян працездатного віку, серед яких 80 % – чоловіки. Провальна соціальна політика режиму Путіна призвела до падіння рейтингу. Нагадаю, що згортання соціальних видатків у РФ  сталося через рішення Кремля модернізувати армію, розв’язати війну з Україною, утримувати окуповані території й проводити численні масові військові навчання. Війна та анексія українських територій спровокували застосування економічних санкцій проти російської економіки, що переживає не найкращі часи.

Більше половини росіян негативно оцінюють роботу російського уряду (звіт Фонду “Общественное мнение”, 2021). Згідно із соцопитуваннями, лише кожен четвертий росіянин має намір голосувати на парламентських виборах за путінську партію “Единая Россия”. Російська влада це усвідомлює, а тому вже запускає технологію фальсифікації виборів і “виборів під наглядом”. Для цього, наприклад, на багатьох окупованих територіях України (Крим, Донбас) та Грузії (Абхазія, Південна Осетія) будуть відкриті виборчі дільниці, повним ходом роздаються не лише російські паспорти, а й соціальні ідентифікаційні номери “СНИЛС”. Є вагомі підстави вважати, що оформлення цього документа нав’язують жителям окупованих територій, щоб вони зареєструвалися на порталі державних послуг і голосували на виборах до Державної Думи РФ, які відбудуться восени. Цілком можливо, що цим документом людей будуть заганяти в “стійло” обов’язкового електронного голосування. Адже рейтинги режиму тріщать по швах.

До цього ще варто додати переорієнтацію всіх країн пострадянського простору на власні національні інтереси, відмову від “підтанцьовок” у імперсько-реваншистських авантюрах Путіна, пошук нових стратегічних партнерів і співробітництва. Аналітики зауважують, що Росія вже не здатна економічно конкурувати з Туреччиною й Китаєм за вплив на Центральну Азію. Поки вона шантажує весь Захід і Східну Європу “Північним потоком -2”, Китай готує для неї схожий “потік” – Економічний пояс Шовкового шляху, в якому роль Росії зведеться до маргінального транзитного придатка. Натомість ключові коридори проходитимуть по лініях “Китай — Центральна і Передня Азія — Перська затока — Середземне море”, а також “Китай — Південно-Східна Азія — Південна Азія — Індійський океан”. І це не кажучи про проєкт “Морський Шовковий шлях ХХІ століття”, яким передбачаються морські коридори “Китай — Південно-Китайське море — Південно-Тихоокеанський регіон” і “Китай — Південно-Китайське море — Індійський океан — Європа”.

І це ми ще не говоримо про глибокий тил Росії, який успішно “китаїзується” від Приамур’я до Західного Сибіру. Повзуче економічне і демографічне поглинання Сибіру й Далекого Сходу, викачування Китаєм із Росії сировини та природних ресурсів — це реальність, яка триває в активній фазі. Китайські містечка, мов гриби, виникають від Байкалу до Омська і докорінно переформатовують регіональне  обличчя Росії. Поки Кремль на кордонах Європи грається своїми олов’яними солдатиками й витрачає величезні ресурси на військові навчання, Китай здійснює економічну експансію вглиб Росії. На тлі цього зростаює регіональний сепаратизм, бо місцеві російські бізнес-кола та інтелектуали усвідомлюють, що центр регіональним громадам нічого не дає, натомість обкладає новими поборами.

Внутрішня ситуація в Росії, м’яко кажучи, не дуже сприяє фантазіям правлячого режиму про нові наступальні операції і хворобливим мріям про відновлення СРСР.

 

Модернізація України і східний геополітичний фронт Європи

“Стратегічне мислення від природи не дається. Йому варто довго й напружено вчитися при хороших учителях”, — слушно зауважив генерал Євген Кирилович Марчук, який, на жаль, нас покинув. Оглядаючись на 30 років із часу відновлення Незалежності України, з цими словами важко не погодитися. Усі тридцять років Незалежності ми вперто й довго, набиваючи великі гулі, вчилися цьому стратегічному мисленню. Ми надто довго йшли до рівня підготовки, який маємо тепер, коли з кращими військовими підрозділами світу проводимо спільні військові навчання — і це стало нормою (щорічний “Сі бриз”, “Козацька булава-2021”, “Три мечі – 2021”).

У контексті складної геополітичної ситуації в Східній Європі (включно з окупацією територій України), варто усвідомити, що ми не одні зі своїми проблемами. Паралельно з незмінним євроатлантичним курсом перед Україною відкриваються нові можливості поглибленої співпраці, зокрема з оборонних, безпекових і військово-технічних питань. Ці можливості виникають під впливом геополітичного порядку денного, в якого одне джерело загроз — правлячий режим РФ. Складна й напружена безпекова ситуація в Північному льодовитому океані, на Балтії, у всій Східній Європі, на окупованих українських, молдовських і грузинських територіях, а також в Азовському й Чорному морі все стрімкіше підштовхує низку країн до вироблення консолідованої безпекової позиції та формування інтегративних аналітичних, координаційних, політичних та військових структур.

Курс Росії на агресивну самоізоляцію, що її все більше робить схожою на Північну Корею, неминуче спровокує нову гонку озброєнь і технологій. Але в цих перегонах країна роздовбаних доріг, винищених сибірських лісів, повсюдно поламаних туалетів і депресивного зубожілого населення програє. Кремль сам своїми натужними військово-політичними зусиллями сприяє модернізації оборонно-безпекового сектору багатьох країн Європи, включно з Україною. Розгортання Росією ракет середньої і меншої дальності, цілком прогнозований та ймовірний розрив угоди СНО-3, курс на цифрову самоізоляцію путінського режиму, кібервійни проти низки країн Європи, Північної та Південної Америки — все це вже спровокувало такі перегони, в яких вічно голодне російське суспільство, що першим розплачується за політичні авантюри правлячого режиму, дуже швидко зійде з дистанції.

Україна вже не та, що була сім чи п’ятнадцять років тому. Колишній спартанський хлопчик, якого постійно лупцювали, заради свого виживання загартувався і подорослішав, узяв відповідальність за своє життя і може дати по зубах. Сценарії накидання українським регіонам “русской весни” тут вже не пройдуть. Часи невиразного позаблокового статусу вже також у далекому минулому. За результатами опитування, проведеного соціологічною службою “Центру Разумкова” 23 – 28 квітня 2021 року, понад 50 % українців готові проголосувати за вступ нашої держави до Альянсу. Це свідчить про зрілість українців, високу мотивацію та усвідомлення здорового стратегічного вектора розвитку країни. Важливим етапом стало отримання Україною в 2020 році  статусу партнера розширених можливостей НАТО, що поглиблює військову, технічну, промислову співпрацю, дозволяє нашим громадянам працювати в підрозділах Альянсу.

 Варто підкреслити, що в стратегічній перспективі в України є чимало варіантів подальшого шляху, які один одному не заважають і можуть навіть поєднуватися. Це і вступ до ЄС, набуття членства в НАТО, новий партнерсько-союзницький договір зі США, реалізація коаліційної ініціативи “Міжмор’я”. Це ті паралельні інтеграції, які стрімко змінюють модернізаційний потенціал нашої держави, економіки, суспільства, утверджують демократичний вибір української нації, зроблений ще в 1991 році, коли було відновлено Незалежність України. Наприклад, Литовсько-польсько-українська бригада імені Великого гетьмана Костянтина Острозького, який, як знаємо, відшмагав східних загарбників у битві під Оршею в 1514 році, — це чудовий приклад військової взаємодії України, Польщі та Литви, який потрібно активно розвивати та розширювати в форматі демократичних країн Східної Європи. Інший важливий напрям співпраці – це Грузія та Азербайджан, переконаний, що має значний потенціал не лише для економічної, а й безпекової співпраці.

Україна та інші східно-європейські демократичні держави мають вагомий потенціал для поглиблення співпраці не лише в питаннях економіки, енергетики, гуманітарної сфери, транскордонних зв’язків, а й у питаннях оборони, безпеки, військово-технічної та військово-промислової взаємодії.

Такі альянси мають давнє історичне підґрунтя, коли об’єднані військові сили Східної Європи неодноразово виступали проти спільного ворога й перемагали. Можна згадати перемоги литовсько-українських військ у битві під Синіми Водами 1362 року, литовсько-польсько-українських об’єднаних сил у Грюнвальдській битві 1410 року, литовсько-польсько-українських об’єднаних сил над московським військом у згаданій битві під Оршею 1514 року, польсько-козацького війська над османами під Хотином 1621 року.

В умовах безпрецедентних безпекових викликів, які створює для всього демократичного світу правлячий режим Росії, перед багатьма країнами Східної Європи, Балтійсько-Чорноморського регіону лежить велика відповідальність – відстоювання власних свобод заради майбутнього наших держав, заради безпечного простору в усій Європі. Цей процес супроводжується структурними реформами та модернізацією збройних сил, розробкою та запровадженням новітніх технологій, що в сукупності комплексно перезавантажують сектор безпеки й оборони.

* * *

Оглядаючись на далекий 2014 рік, ми вправі сказати, що значно краще знаємо свого ворога, готові до нових і непрогнозованих викликів, бо впевнено покладаємося на власні сили й можливості. Ми стали сильніші. Україна набула багатьох друзів і союзників, які впродовж останніх семи років не кинули нас наодинці з бідою. Є багато питань, які ми ще не вирішили. Наприклад, притягнення винних за воєнні злочини проти наших громадян і солдатів на окупованих територіях. Питання часу, коли і в який спосіб ми їх дістанемо. Також питання часу – це відновлення територіальної цілісності нашої держави. Це системне завдання потребує консолідованих зусиль держави і суспільства, дипломатичного корпусу, безпекового й військового секторів, а також подальшого і впевненого економічного поступу. Тридцята річниця відновлення Незалежності України – це вже зріла дата, за якою стоять вагомі зрушення й перетворення.

 

Начальник Головного управління розвідки
Міністерства оборони України
бригадний генерал Кирило БУДАНОВ